Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

безпорадно знизав плечима:

— Я знаю лише те, що ми в глибокій дупі. Ходімо.

Вона швидко закрокувала вслід за ним до палацу. У головній стратегічній залі Ежидень та жменька офіцерів згуртувалися навколо мапи, яка вже навіть близько не була точною, бо тепер із дошки повністю прибрали кораблі Цоліня.

Але Республіка не просто втратила кораблі. Це була не нейтральна перешкода. Було би ліпше, якби Цолінь просто відступив або якби його вбили. Але ця зрада означала, що тепер весь флот, на який вони так покладалися, підсилював війська Дадзі.

Капітан Ежидень замінив точки, які мали представляти флот Цоліня, червоними позначками й підвівся з-за столу.

— Ось із чим ми маємо справу.

Ніхто не промовив ані слова. Різниця в чисельності була майже сміховинною. Жинь уявила сяйливу змію, що кільцями згорталася навколо маленького гризуна, стискаючи, аж доки його очі не згасали.

— Забагато червоного, — пробурмотіла вона.

— Не те слово, — сказав Кітай.

— А де Вейсжа? — запитала вона.

Кітай відвів її вбік і пробурмотів їй на вухо, щоб Ежидень не почув.

— Сидить сам у своєму кабінеті, мабуть, трощить вази об стіни. Просив його не турбувати. — Кітай показав на сувій на краю столу. — Сьогодні вранці Цолінь прислав листа. Так ми й дізналися.

Жинь узяла сувій і розгорнула його. Вона вже знала зміст, але однаково мусила сама прочитати слова Цоліня, керуючись якоюсь хворобливою допитливістю. Вона так не могла втриматися, щоб не придивлятися до розбирання туш.

«Не такого майбутнього я хотів для кожного з нас».

Цолінь писав тонким гарним почерком. Кожен штрих ретельно звужувався до краю в легкому каліграфічному стилі, на опанування якого знадобився не один рік. Цей лист писали не нашвидкуруч. Цей лист зосереджено писала людина, яка ще дбала про оздоблення.

Через усю сторінку Жинь бачила знаки, викреслені й переписані там, де вода розмила чорнила. Цолінь плакав, коли писав.

«Ти повинен розуміти, що перший обов’язок правителя — відповідальність перед його народом. Я обрав шлях, який веде до найменшого кровопролиття. Можливо, це ускладнить перехід до демократії. Мені відоме твоє бачення розвитку цієї нації, і я знаю, що руйную його. Але мій найперший обов’язок — не перед ненародженими в майбутньому цієї країни, а перед людьми, які страждають зараз, які проживають свої дні у страху через війну, яку ти привів на їхній поріг.

Я відступився заради них. Так я їх захищаю. Я оплакую тебе, мій учню. Оплакую твою Республіку. Оплакую свою дружину й дітей. Ти помреш, думаючи, що я всіх вас покинув. Але я без вагань кажу, що ціную життя свого народу значно більше, аніж коли-небудь цінував твоє».

Роздiл 28

Імперський флот мав дістатися Червоних скель уже через сорок вісім годин. Арлон перетворився на хмару відчаю та шаленої активності, бо ж протягом наступних двох днів Респуб­ліканська армія квапилася закінчити оборонні приготування. Печі горіли цілодобово, виготовляючи гори мечів, щитів і метальних списів. Червоні скелі перетворилися на димар для військових машин.

Коваль відіслав по Жинь увечері першого дня.

— Дивовижний матеріал для роботи, — сказав він, передаючи їй меча. То був прекрасний клинок, тонкий, із рівним лезом і руків’ям, прикрашеним багряною китицею. — Більше такого ніде не знайдеш, еге ж?

— Побувайте на острові, — пробурмотіла вона, обертаючи клинок у руках. — Покопайте навколо скелетів. Може, щось і знайдете.

— Справедливо. — Коваль викував ще один клинок, ідентичний до першого. — На щастя, металу вистачило й на запасний. Якщо ти раптом втратиш перший.

— Корисно. Дякую. — Жинь виставила перший клинок уперед, випрямивши руки, щоб перевірити його вагу. Руків’я було ідеально підігнане. Клинок виявився трохи довшим за все, чим вона коли-небудь користувалася, але й легшим, ніж здавався. Вона замахнулася ним над головою.

Коваль відступив від її замаху.

— Гадаю, тобі не завадить додаткова дальність.

Жинь перекинула клинок із руки в руку. Вона боялася, що з такою довжиною битися буде незручно, але це лише розширювало їй зону досяжності, а невелика вага була тільки на користь.

— Натякаєте на мій низький зріст?

Він прицмокнув.

— Кажу, що руки в тебе не дуже довгі. Як відчуття?

Жинь провела вістрям клинка в повітрі й дозволила йому виконати знайомі рухи Третьої форми Сідзіня. Її здивувало, як добре все вдалося. Неджа мав рацію — вона справді значно майстерніша з мечем. У перших битвах вона билася саме так. І першого ворога вбила саме клинком.

То чому ж вона так довго користувалася тризубом? Тепер це рішення здалося їй дурістю. Вона роками відпрацьовувала бій на мечах у Сінеґарді, клинок був наче продовженням її руки. Знову розмахувати мечем було немовби змінити церемоніальну мантію на зручний комплект одягу для тренувань.

Жинь скрикнула й метнула меч у стіну навпроти. Він застряг у деревині саме там, куди вона цілилася, під ідеальним кутом, а руків’я лише ледь тремтіло.

— І як воно? — запитав коваль.

— Просто чудово, — задоволено сказала вона.

До біса Алтаня, до біса його спадок і до біса його тризуб. Настав час узятися за зброю, яка допоможе їй вижити.

Доки Жинь повернулася до казарм, сонце вже майже сіло. Жинь квапливо просувалася каналами, її руки боліли після годин тягання мішків із піском у порожні будинки.

— Жинь? — за мить до того, як вона дійшла до дверей, з-за рогу виступила невисока постать.

Злякавшись, вона підстрибнула. Її нові клинки з брязкотом упали на підлогу.

— Це лише я, — постать вийшла на світло.

— Кесеґі? — Жинь підібрала мечі. — Як ти пробрався через бар’єр?

— Іди зі мною. — Він потягнувся, щоб схопити її за руку. — Швидко.

— Навіщо? Що коїться?

— Я не можу розповісти тобі тут, — він прикусив губу, знервовано поглядаючи на казарми. — Але я в біді. Підеш зі мною?

— Я… — Жинь неуважно глянула на казарми. Усе могло обернутися дуже погано. Їй наказали не спілкуватися з біженцями, коли вона не виконувала службових обов’язків, а з огляду на поточну напружену ситуацію в Арлоні, сумніватися в доцільності такого рішення не доводилося. А раптом їх хтось побачить?

— Будь ласка, — сказав Кесеґі. — Усе погано.

Вона зглитнула. Що тут думати? Це ж Кесеґі. Кесеґі — її родина, останній з її родичів.

— Звісно. Веди.

Кесеґі кинувся бігти. Вона намагалася не відставати.

Жинь припускала, що за бар’єром щось сталося. Якась сварка, нещасний випадок чи сутичка між вартовими й біженцями. До цього могла бути причетною й тітонька Фан, так завжди було. Але Кесеґі повів її не до таборів. Він повів її поза казармами, а потім уздовж верфі, де панував страшенний шум, до порожнього складу у віддаленому кінці гавані.

Там стояли три темні силуети.

Жинь зупинилася. Жодна з постатей не могла бути тітонькою Фан, всі надто високі.

— Кесеґі, що відбувається?

Але Кесеґі тягнув її просто до складу.

— Я привів її, — голосно крикнув він.

Очі Жинь звикли до тьмяного світла. Обличчя незнайомців почіткішали. Вона застогнала. То були не біженці.

Вона обернулася до Кесеґі.

— Якого біса?

Він відвернувся.

— Я мусив якось умовити тебе прийти.

— Ти мені збрехав.

Він зціпив зуби.