Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

хапаючи ротом повітря, наче викинута з води риба.

— Така тема, Віталік, — стиха мовив Андрій. — Я тут шукаю дівчинку, яка вчора зникла. Знайдемо до заходу сонця — я поїду звідси, а твої таємниці залишаться при тобі. Не знайдемо — залишуся й упритул візьмуся за тебе. Ти як — в ділі?

— Так а шо я можу… — промимрив дільничний.

— Підозрюю, що до хріна всього, але на цей момент завдання одне — виконуй, що тобі кажуть. А то я чув, що місцевих людисьок хлібом не годуй, дай лиш дільничного повісити. Запитання є?

— Запитань нема, — зітхнув Віталій і подивився на Андрія з забобонним страхом.

— Тоді ласкаво просимо в команду! — продовжив Андрій голосно. — Місце Юди якраз вільне. Сідаймо, дівчатка, Віталік погодився підвезти!

І він галантно відчинив перед ними двері «опеля».

З Науменком було найлегше.

— «Кастетом скроню роздробивши», — таємничо проказав Андрій замість «добридень», коли вони ввалилися в його комірчину в пожежній станції. — «Життя навіки полишивши».

Той закліпав, наче розбуджена сова, і здивовано обвів поглядом присутніх.

— Що ж ти, паскудо, знаєш, хто вбив Максимка, і мовчиш? — зашепотів Андрій Захарові.

— Ви хто? — видихнув Науменко і сполотнів.

Йому вочевидь ішлося конкретно про Андрія, але той повернувся до своїх супутників і театрально їх представив:

— Оці, як їх… Чума, війна, голод! Одне слово, завершується коло, ясно?

Науменко нервово лигнув.

— Камо грядеши! — врочисто підсумував Андрій. — Ангел засурмив, кінь блідий і все таке. І часу — до заходу сонця! Інакше геєна вогненна.

І вони безцеремонно повсідалися на старому Захаровому дивані.

Команду було зібрано. Захар дивився на Андрія запопадливо, Гала — з надією, Віталік — з острахом, а у Ксениних очах, хоч як це дивно, прочитувалася ніжність.

Андрій стисло ввів усіх у курс справ — під заводом вхід у катакомби, куди викрадач потягнув дитину. Дитина втекла. Він, як і перше, нічого не пояснював, але ніхто й не запитував. На пошуки кілька годин.

Усі стали щось пропонувати. Хіба що, крім Суботи, який набурмосено мовчав. Гала розповіла, що Надя ні за що не йтиме в темряві, якщо не торкатиметься стіни. Отже, точно вона ходить колами. І, скоріше за все, не встигла зайти далеко від входу під заводом. Вирішили, що вони розділяться, але кожному потрібне щось на кшталт дороговказної нитки, інакше самі заблукають. Захар почав перебирати варіанти — від капронової мотузки до магнітної стрічки зі старих аудіокасет. Але тут Гала нагадала, що дівчинка може не відгукнутися на голос, і запропонувала блимати в катакомбах світлом чи щось таке, і на цих словах Захар аж підскочив:

— Гірлянда! — заволав він. — У нас тут кілометри три гірлянд! Борисич збирається город до нового року украсить. Сказав, треба як оце-о, як село оте, як його… — Захар затнувся, згадуючи. — Потьомкінське! Це і свєт, і не погубимося!

Ксенія запропонувала ще й стукати чимсь металевим, і Захар притягнув для всіх по два великі гайкові ключі. Постановили, що вони оберуть п’ять найближчих проходів, і кожен зайде по своєму коридору, на скільки стане гірлянди. Потім можна буде окремо зайти в усі бічні відгалуження — але так, щоб видно було світло головної гірлянди, — і по кілька хвилин ритмічно стукати ключем об ключ, надіючись, що Надя почує. І чекати, що хтось із них натрапить на дівчинку, що зацікавлено втупилася очима у джерельце блимавих вогників.

За дві години вони вже стояли коло іржавого каналізаційного колектора і надівали дихальні апарати. Захар прикріпив до кожного додаткову маску — для дитини. Андрія нав’язливо свердлила думка про те, що Надя там усю ніч без усяких масок. І що отруйний метан нічим не пахне…

Десятиметрові фрагменти гірлянд можна було з’єднувати між собою в будь-якому порядку. Спочатку кожен мав узяти по важкенькому мотку і розмотувати під час руху, а потім — повертатися і брати ще, і ще — скільки вистачить. Усе слід було робити вкрай обережно, бо, як сказав Науменко про старий електрощиток, «тут усе на соплях». Перші намотані на палиці котушки гірлянд були вже підключені й заклично блимали біля ніг, вимагаючи починати мандрівку.

— Ліхтарі не взяли, — пробурчав Захар і почухав потилицю. — Зганяти?

— Гірлянда є, — відмахнувся Андрій. — На крайній випадок — ліхтарик у телефоні. Немає часу кататися.

На цих словах Субота нервово намацав мобільник у внутрішній кишені, і, про всяк випадок, застібнув її на ґудзик.

— А я телефон забула, — повідомила Гала.

— Значить, так і буде, — Андрій поглянув на годинник: початок на першу. — Хто знає, коли сонце сідає?

— Десь о п’ятій, — невпевнено відповів Субота. — А що?

— А те, Віталік! Застрягну я у вашому селищі — доведеться замість тебе дільничним працювати, — Андрій зітхнув. — А в тебе кабінет холодний.

І підморгнув Суботі, потішаючись із його розгубленої мармизи.

Усі заходилися надівати дихальні маски, брати мотки гірлянд і спускатися у вузький колодязь колектора. І ніхто не бачив, як страх у Суботиних очах переріс у дещо більше. Це був відчай загнаного в куток щура.

Вони йшли кам’яним коридором, як неземні створіння з оберемками чистого світла. Усі вогники блимали синхронно, щосекунди то розриваючи непроникний морок каменярень тисячею різнокольорових спалахів, то знову занурюючи в суцільну, густу пітьму. І здавалося, що п’ятеро супутників не ідуть, а просто переміщаються, щоразу виникаючи на пару метрів попереду, і знову розчиняються в померку.

Ось і кімната, що пахне креозотом. Трохи далі із великої зали прямували два коридори, і п’ятірка вперше розділилася. Андрій, Гала і Науменко пішли в один коридор, Субота і Ксенія — в інший. Потім відділився Захар, покинувши Андрія і Галу вдвох. А незабаром розійшовся надвоє і їхній коридор.

— Закінчиться моток, біжіть по новий, — нагадав Андрій.

— Ми ж її знайдемо? — раптом запитала вона. Крізь маску її голос лунав наче здалеку.

Андрій помовчав, ледь помітно хитаючи головою на свої думки. Згадав їхню зустріч у лікарні. І як упевнено вона казала, що Наді більше нема.

«Хто міг вам таке розповісти?»

«Людина з намальованим обличчям».

Нащо Андрій це зробив? Бо хоч би які демони панували над ним, це він сказав цій жінці «ваша дочка мертва». І нехай він цього і не пам’ятає, щось же спонукало його… Невже він теж повірив, що надія буває марна…

— Неодмінно знайдемо, — відповів нарешті Андрій.

Вона кивнула і стиснула вуста, наче боялася, що вони запитають про щось іще. Потім ступила у бік свого коридору.

— Гала…

Вона запитально звела брови.

— Нащо ви намагалися накласти на себе руки? Давно, ще до переїзду сюди.

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж бачите, я багато що знаю, — він очікував, що Гала наполягатиме, але вона мовчала. — Мені справді важливо зрозуміти. Якщо хтось таке коїть… Що здатне примусити до цього?

Вона довго не відповідала. Зводила на нього очі й знову опускала. А тоді наче виплюнула це слово:

— Зрада.

— Вас зрадили?

— А це така рідкість?

— Просто… Виходить, що зрадили вас, а ви карали себе ж?

— Не мучте мене… Я так давно не згадувала. Цілу вічність.

— Вибачте.

Вона зітхнула. Їй хотілося піти.

— Моя дівчина вкоротила собі віку, — тихо мовив Андрій. — Я не можу зрозуміти…

— Вас коли-небудь кидали? Викидали, як недопалок? Знаєте, отак-ото, коли спершу