Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

***

Арселію роздратований Ульф наздогнав вже на порозі будинку. Регент притримав її за лікоть, розвернув обличчям до себе і кивнув служницям, щоб ішли повз.

— Навіщо Ви це робите? Заради чого граєте з цією людиною та зі мною?

— Граю? — нахмурилась Арселія і знизила голос до шепотіння, щоб не привертати зайвої уваги. — Запевняю, це не так. Але мені неприємний Ваш тон, лорде регенте. Я не давала приводу так зі мною розмовляти.

Ульф насунувся на неї, змушуючи відступити назад. Його долоні вперлися в стіну по обидва боки від її голови — ані втекти, ані відвернутися.

— Скажіть мені, ясновельможно пані, до чого ці візити, розмови, обмін люб'язностями? Чому ви тут? Для чого потрібні особисті зустрічі там, де вистачило б формального листа?

Очі Арселії здивовано відкрилися.

— Як би я не ставилася до лорда Анвара, він врятував мені життя, — відповіла вона твердо, не ховаючи погляду. — Так, він занадто різкий, нетерплячий, дозволяє собі надто багато в думках та на словах. Не знаю вже, амбіції в цьому винні чи почуття. Однак обов’язок змушує мене висловити подяку особисто, і тим самим продемонструвати іншим підданим імперії, як я ціную їхні турботу та вірність.

— А мою вірність Ви цінуєте так само високо? — у голосі Ульфа добре відчувався гнів. — Чи вона не вимагає поваги? Я вже просив Вас бути обережнішою з друзями Зафіра Вар Іяда. Але Ви не слухаєте. Або не бажаєте слухати. Можливо, тому що Ваші симпатії не такі вже й однозначні?

Арселія розгублено кліпнула, але коли до неї дістався прихований сенс слів регента, спалахнула від гніва й спробувала відсторонитися.

— Це невдале місце для розмови. Відпустіть... Нас можуть побачити.

— І це хвилює Вас найбільше? — скривився північанин, але руки прибрав і зробив крок назад. — Що ж, хоч тут сперечатися не буду. Зберегти зовнішні пристойності — чи не це найважливіше в імперії? А що насправді відбувається під багатошаровими покривами одягу, речей і традицій, не має значення.

І, різко розвернувшись, Ульф вийшов у двір. Ревнощі душили його так, що в грудях боляче стало. Демони б узяли цього Анвара з його солодкими промовами і пекучою отрутою слів! Демони б узяли всіх жінок, які плутають обов’язок із поривами власного серця! Демони б узяли його самого, який потрапив у таку очевидну, але таку міцну пастку!

Але найболісніше його вразило те, що бодай і частково, але Анвар мав рацію. Чутки не знають пощади. Якщо не один пліткар, то інший роздмухає полум'я пожежі там, де поки тліють лише тихі іскри.

Ось тільки як заборонити собі самому грітися біля цих іскор? Як приборкати власні почуття? Як відмовитися від того, що абсолютно раптово стало якщо не сенсом, то невід'ємною частиною життя? Простіше вже наказати собі не дихати.

— От же лайно! — Регент простежив, як Арселія, навмисно не дивлячись в його бік, сіла в паланкін та щільно затулила плетені фіранки. — Паскудство й гидота... До палацу, рушаймо!