Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Глава 36.2

***

Поверталися мовчки. Ульф ішов за два кроки від паланкіна, але подумки був десь дуже далеко. Арселія гостро відчувала зміну його настрою і прикро жалкувала через неможливість поговорити хоч трохи відверто.

А сказати хотілося багато. Наприклад, те, що недовіра до її слів та вчинків — найгірша з образ. Вона вже не дівчинка, щоб чекати дозволу батька чи чоловіка вийти за поріг і зустрітися з кимось за власним бажанням. Та якого дідька, врешті решт! Вона не вчинила абсолютно нічого поганого ні як матір спадкоємця, ні як звичайна людина. Вона — не власність північанина! Та й навіть якби її серце відкрилося Анвару, це був би її вибір — хибний чи ні, то вже інше питання. Вона не повинна вибачатися за можливість обирати.

Вона змусила себе відкинутися на подушки й декілька разів глибоко вдихнути та видихнути. Все добре, нічого невиправного не сталося... Ну й чому ж тоді на душі все одно до невимовності кепсько?!

На додачу до всього зіпсувалася погода: небо оповило одноманітними сірими хмарами, у повітрі повисла вогкість, що поступово перетворювалася на невеликий надокучливий дощ. Арселія визирнула крізь шпаринку назовні, зачепилася поглядом за силует Ульфа й квапливо засмикнула віконце. Регент крокував на відстані всього кількох метрів від неї й мав надзвичайно похмурий вигляд.

Ну що за дурість? Дитячі пустощі, та й годі. Ревнощі — поганий порадник. Можливо, найгірший з усіх, адже змушує самостійно зводити стіни у найпотаємніших, найзахищеніших куточках серця, до яких жодному ворогові не дістатися. Проте, чи жінці не знати, якими сліпими бувають чоловіки, коли йдеться про те, що вони свідомо чи ні вважають своєю власністю? Ця думка раптово викликала в Арселії посмішку. О ні, знову перетворюватися на покірну і слухняну тінь вона не стане. Але на те вона й жінка, щоб виявляти мудрість і терпіння там, де прямолінійність лише завдасть шкоди.

І, як справжня дочка пустелі, вона просто зобов'язана відшукати безпечне місце там, де ось-ось вибухне піщана буря.

— Мовчання не вирішить наших проблем, — зауважила Арселія, щойно носії опустили паланкін перед сходами палацу, й Ульф подав їй руку, допомагаючи вийти.

— Мені здається, сказано вже достатньо.

— Ви гніваєтеся на мене, — не спитала, а відзначила факт Арселія. — Вважаєте, я вчинила необачно, коли вирішила відвідати лорда Анвара. Думаєте, що нехтую Вашою турботою. Чи ще гірше, просто дражню Вас? Але це неправда.

— Ви зробили те, що зробила б будь-яка жінка на Вашому місці, — похмуро озвався Ульф, проводжаючи її до воріт. — Вами захоплюються, на Вас дивляться. І не тільки як на правительку, о ні. Вашої прихильності жадають десятки чоловіків, мені час до цього вже звикнути. Але це зводить з розуму й змушує втрачати самовладання.

Він зробив паузу, немов розмірковуючи, чи продовжувати. Арселія терпляче чекала, не перебиваючи, не кваплячи, дозволяючи йому впоратися з власними демонами та страхами.

— Ви можете вважати мої слова ревнощами, певною мірою, так і є, — він скривився від того, як нещиро це прозвучало. — Ну добре: не певною, а повною. Та яке там! Я просто скаженію, коли бачу, як він на вас дивиться — трясця! — як всі вони дивляться... Але Анвар... Цей вискочка дозволяє собі занадто багато. Він небезпечний.

— Не для Вас, — вона спіймала його погляд і утримувала набагато довше, ніж радили правила етикету. — Вам нема про що турбуватися. Женіть сумніви геть так, як і я.

Арселія відчула, як сильно напружилася його рука. Твердо стиснуті губи не зачепив навіть слабкий відблиск усмішки.

— Ульфе!

— Не варто. Арі, я не повинен був тобі дорікати, але й говорити більше про це не хочу. Я прийму твій вибір і приборкаю власну гординю, обіцяю. Але дай мені час і можливість обміркувати все самому.

Від цих слів віяло таким холодом, що Арселія затремтіла.

— Ні, — відповіла вона, і навіть сама здивувалася рішучості, що задзвеніла в її тоні. — Ми обидва знали, що легко не буде, що проти нас весь світ, а за — добре, якщо з десяток таких самих мрійників, як і ми. Я не хочу бачити, як ти закриваєшся. Тільки не зараз і тільки не від мене. Якщо ми обидва не будемо говорити одне одному правду, якщо будемо бачити обман там, де його немає, то не варто й починати. Чуєш?

— Чую. Але Арі...

— Дай закінчити. Щоб допомогти комусь іншому, потрібно передусім зрозуміти і прийняти себе. Я зробила свій вибір і він остаточний. Не тому, що так склалися обставини, не тому, що мені подобається ходити по краю над прірвою, а тому, що впевнена: це того варте. Ми з тобою заслуговуємо на щастя. І навіть якщо мені доведеться боротися за нього з твоїми ж страхами — я не відступлю.

Ульф усе-таки посміхнувся.

— Знаєш, чого мені хочеться зараз насправді? — запитав він, зненацька схилившись до її вуха та поправив накидку, що сповзла з темного волосся. — Обійняти тебе при всіх й поцілувати, моя імператрице, та так, щоб ти вдихнути не могла, щоб усі думки з голови повилітали. І добре б, якби це бачила уся мала рада й усі ці кляті провінційні нахаби разом узяті. Щоб відтоді ніхто не смів навіть глянути у твою сторону!

— Не важливо, хто дивиться на мене, Ульфе. Важливо, на кого дивлюся я, — видихнула вона ледь чутно.

— Граєш із вогнем, — його очі спалахнули таким бажанням, що їй ледь вистачило повітря, аби зробити крихітний вдих й додати з лукавою посмішкою: 

— Що вдієш, якщо тільки так і можна розтопити холод північних снігів? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍