Читати книгу - "Мотря"

і власті виставить на небезпеку його життя?…

Днина була зимна, але погідна Небо ясне сніг лискучо білий, видно було далеко кругом Гетьманська шестерня швидко лишала за собою недовгий шлях з Бахмача в Батурин. Перед Батурином вони наздігнали якісь великі сани з будою, котрі не хотіли вступатися, хоч фореси здалеку гукали:

— Дорогу там для гетьманського поїзду, дорогу!

Кочубей здивувався, хто це такий насміляється не зважати на гетьманський поїзд. Чи не який із царських воєводів або намісників? Дивувався в душі, хто б то з них тою дорогою їхав, не бувши у гетьмана в Бахмачі. Визирнув крізь шибу в дверях і — пізнав свої власні сани.

Саме в тую хвилину миналися шестірня з четвірнею, і Кочубей побачив у своїх санях свою дружину.

Дав знак рукою, і спинив обоє саней. Добув з кишені декілька червоних, нагородив гетьманську прислугу і пересівся до жінки.

Гетьманські сани тим часом помчали, ніби їх буря пірвала, у Бахмач.

До столиці не було вже далеко. Вже на обрію зарисувалися високі мури й башні гарної твердині, на котру Кочубей залюбки дивився, не раз жалуючи, чому її не підновляють і не скріпляють.

Звітався з жінкою, обтулив ноги, відсапнув і, не чекаючи, аж вона стане розпитуватися, казав, що гетьман здоровить її і бажає веселих свят.

— Як хоче побажати, то хай потрудиться до нас, недалека дорога.

— Іван Степанович святкує сего року в Бахмачі. Втомився дуже, хоче відпочити.

— Належиться йому відпочинок, хоч би й вічний, — відповіла, відкашлюючи, Любов Федорівна.

Кочубей змовчав. Хвилину їхали безмовно. Любов Федорівна знову кашельнула і обтерла хустиною губи:

— А Мотря?

— Ще лежить.

— Видно, добре лежати в гетьманській постелі.

— Так про свою рідну доньку говориш?

— Вона кращого слова не гідна.

— Гідна.

— Негідна, — і вони незчулися, як стали перемовлятися з собою.

Але, на Кочубеєве щастя, в'їздили в Батурин. Люди побачили гетьманські сани, ставали й кланялися в пояс, хто їхав, здалеку вступався, щоб не прогнівати достойної парсуни.

Кочубей зліз перед генеральною канцелярією, Кочубеїха поступила провідати сестру, котра все ще нездужала.

— Ти з хутора? — питалася Марія Федорівна.

— З хутора. Рибу на свята ловили. Ділила. Вертаючи, стрінула Василя Леонтійовича.

— Що ж він, здоровий?

— Мабуть, подужав. Певно, щось недоброго з'їв або випив.

— Не кажи того. Не годиться. У гетьмана й не добре?

— Як для кого.

Марія Федорівна підняла очі до ікони.

Любов Федорівна глянула на неї спідлоба.

— Хоч би ти, сестро, мене розуміла, а то й ти за ними руку тягнеш.

— Не за ними, а за правдою.

— Себто, по моїм боці брехня.

— Того не кажу, але й Бога гнівати не хочу, хоч у тебе на ласці сиджу.

— Хто тобі говорить, що на ласці?

— Сама це бачу.

Сестри не договорилися до нічого, і Любов Федорівна ще гірше лиха приїхала в двір.

Василя Леонтійовича ще не було, а вона спішилася побалакати з ним на розум. Знала, що з кождої гостини в гетьмана вертав прихильно настроєний до нього, і треба було нових аргументів, щоби знов переробити його на своє. Василь Леонтійович, людина м'ягка й добросердна, хитався поміж гетьманом і своєю жінкою, схиляючись то на його бік, то на її, залежно від того, під чиїм впливом оставався.

Любові Федорівні хотілося якнайскорше перехилити чоловіка на свою сторону, і вона не сумнівалася, що їй це вдасться, хоч, може, і не легко. Треба було нових, сильних аргументів. Ходила по кімнатах, відчиняла й зачиняла шафи й скрині, ніби тих аргументів проти гетьмана шукаючи.

Стрінулися за обідом. Обід був пісний, але добрий, самі такі страви, що Кочубей любив. Напитки теж.

То був перший крок, щоб його прихильно настроїти. І вбралася Любов Федорівна в ті вбрання, в яких він її бачив ще молодою і гарною. Це також мало своє значення.

Мову достроїла до того. Говорила спокійно і м'ягко.

— Гарної риби наловили нам сього року. Порозсилала я монастирям, знайомим, дав Бог нам, хай буде і людям.

— Авжеж. Треба ділитися з ближнім.

— Але ближні не діляться з нами.

— Не мають чим.

— Є такі, що мають.

— Хто?

— Хоч би перший гетьман.

Кочубеєм щось підкинуло на кріслі.

— Це вже ти не по правді говориш. Гетьман не раз присилає нам дарунки.

Любов Федорівна всміхнулася.

— Але почесті для себе тримає.

— Яка ж бо ти, Любо! Пригадай собі, скільки то маєтків він виєднав для мене, а титулу стольника його величества я також не дістав би, коли б не він.

— Підстольник, настольник, стольник, — говорила жартуючи Кочубеїха, — це добре для москалів, та не для нас.

— А який же в нас може бути вищий «гонор», як генеральний обозний або генеральний суддя?

— Гетьман, — відповіла, хитро всміхаючися, Любов Федорівна.

— Але ж двох гетьманів нараз бути не може й не повинно. Як були, то було зле.

— В тім-то діло, щоб не було двох, а один. Коли б ми такі-то вже добрі були, як ти про Мазепу гадаєш, то сказали б так: «Досить я носив булаву, а тепер маєш, носи ти. Ось що!»

Кочубей розсміявся вголос.

— Гарну ти штуку придумала, Любо, на диво гарну. Тільки нікому того не кажи, бо підіймуть на сміх.

— Мене ще, славити Бога, на сміх не підіймали, а з тебе, хай тобі во гнів не буде, вже таки підсміхаються люди, а як довідаються про останнє, то таки за черева будуть братися, сміючись.

Це було одно з болючих місць Кочубея. Він ніяк не хотів, щоб насміхалися з нього.

— Що ж таке вони довідаються, щоби сміятися з Кочубея? — спитав, підкручуючи вус і поправляючи пояс.

— Що? А те, що гетьман доньку у тебе пірвав, і ти навіть не домагаєшся її від нього.

— Я тобі вже раз казав, що він у тому не причасний. Мотря сама приїхала до нього і занедужала.

— Побачимо, чи віддасть, як видужає.

— Побачимо. — відповів коротко Кочубей. Почував у душі гореч, ніби туди Любов Федорівна впустила гадючку, натякуючи про насміхи людські.

Дійсно, поки ніхто не знає, що Мотря в гетьмана, поти й добре. Але що буде, як довідаються люди? Тайки не повінчаються, треба, щоб він її від родителів забрав, за їхньою згодою і за благословенням батьківським після гарного весілля, як звичай велить. А Кочубей про це і не подумав.

І він знов захитався у своїм рішенню щире помиритися з гетьманом. Любов Федорівна догадалася, що перша атака зробила вилім. Атакувала дальше. Спокійно й лагідно, ніби навіть солодко, щоб не зражувати його до себе.

— Дуже ти був хорий, Василю? — питала,