Читати книгу - "Спокута сатани"

підніс зброю до правою скроні; раптом двері каюти відчинились, і зазирнув Лючіо.

− Даруйте, − сказав він, завваживши моє становище. − Я й гадки не мав, що ви зайняті. Я піду. Я нізащо не хочу заважати вам.

У його глузливій посмішці було щось диявольське. Я швидко опустив пістолет.

− Ви говорите це! − вигукнув я з тугою. − Ви говорите це, побачивши мене в такому становищі! Я думав, що ви мій друг…

Він глянув просто на мене. Його очі розширились; презирство, пристрасть і скорбота світилися в них.

− Ви думали, − і знову страшний усміх викривив його бліді риси, − ви помилялись! Я ваш ворог.

Запанувала тяжка мовчанка. Щось похмуре й неземне у його виразі нажахало мене. Я затремтів і похолодів зі страху. Машинально я поклав пістолет назад до скриньки, а потім із бездумним здивуванням та диким стражданням подивився на Лючіо. Його похмура постать наче виросла й тепер височіла наді мною, ніби гігантська тінь грозової хмари. Моя кров заледеніла від непоясненного болісного жаху… Потім густий морок застелив мій погляд, і я впав непритомний.

XL

Грім і дике виття, ряхтіння блискавки, ревіння хвиль, що здіймалися високо, немов гори, та зі свистом розбивалися в повітрі, − у цьому шаленому сум'ятті оскаженілих елементів, що кружляли в бурхливому танку смерті, я, нарешті, пробудився, ніби від поштовху. Я скочив на ноги і стояв у непроглядному мороку своєї каюти, намагаючись зібрати розпорошені сили; електричні лампи були погашені, і лише блискавка осявала могильну темряву. Наді мною, на палубі, лунали несамовиті крики; у цих бісівських завиваннях вчувалися то захват, то відчай, то погрози. Яхта стрибала серед розлючених валів, неначе зацькований олень, і кожен новий удар грому погрожував, здавалось, розколоти її надвоє. Вітер вив, ніби диявол у муках; він волав, стогнав і ридав, ніби наділений мислячим тілом, яке страждало в гострій агонії; він налітав зі скаженою силою, і з кожним його шаленим поривом мені здавалося, що яхта от-от піде на дно. Забувши про все, крім особистої небезпеки, я силкувався відчинити двері − але вони були замкнені ззовні. Я був полоненим. Після цього відкриття моє обурення перевершило решту почуттів; ударяючи обома руками по дерев'яних панелях, я кликав, я кричав, я погрожував, я проклинав − усе марно! Креном яхти мене кілька разів кинуло на підлогу; але я не переставав відчайдушно гукати й волати, намагаючись перекричати оглушливе сум'яття, яке, здавалось, оточувало судно звідусіль, − однак усе було даремно. Нарешті, втомлений, змучений, я замовк і притулився до замкнених дверей, щоб перевести подих та зібратись на силі.

Буря посилювалась, майже ненастанно били блискавки, і кожну супроводжували розгони грому. Прислухавшись, я раптом почув шалений крик: «Уперед за вітром!» і вибухи незлагодженого реготу. Охоплений страхом, я дослухався до кожного звуку; зненацька хтось зовсім близько від мене заговорив:

− Уперед за вітром, крізь світло, бурю, небезпеку й загибель! Загибель! Але потім життя!

Незвичайна інтонація цих слів сповнила мене такого несамовитого жаху, що я впав навколішки і ладен був молитись Богу, у Якого все своє життя не вірив та Якого заперечував, − однак не міг здобутись на слова. Густий морок, страшне буяння вітру, вирування моря, розлючені безладні вигуки − все це нагадувало розверсте пекло, і я міг тільки вклякнути, німіючи та здригаючись. Раптом невиразний звук, схожий на наближення жахливого вихру, запанував над усіма іншими; поступово він перейшов у хор тисячі голосів, які завивали разом із бурхливим вітром; несамовиті крики змішувалися з гуркотом грому, і я випростався, вловивши крізь шалене сум'яття:

− Слава Сатані! Слава!

Заціпенівши від жаху, я прислухався. Хвилі неначе ревли: «Слава Сатані!» Вітер вигукував це громові; блискавка змієподібною лінією виписувала в темряві: «Слава Сатані!» Мій мозок, здавалось, обертався й ладен був луснути. Я божеволів, без сумніву, я божеволів; не міг же я насправді чути такі безглузді звуки?.. Мене сповнила надприродна сила; я всією вагою тіла натиснув на двері каюти в несамовитому зусиллі відчинити їх; вони трохи піддалися, і я приготувався до повторної спроби − аж раптом двері широко розчинилися, впустивши потік блідого світла, і Лючіо, задрапірований у важкий плащ, став переді мною.

− Ходи за мною, Джеффрі Темпест! − промовив він тихо й виразно. − Твоя пора настала.

Самовлада покинула мене; страхіття бурі та жах від його присутності згнітили мої сили, і я благально простяг до нього руки, сам не усвідомлюючи, що роблю.

− Заради Бога! − почав був я диким голосом. Він владним жестом змусив мене замовкнути.

− Звільни мене від твоїх благань. Заради Бога, заради себе й заради мене! Ходи!

Він рухався переді мною, немов чорний привид в ореолі дивного блідого світла, а я, приголомшений, охоплений жахом, сунув за ним, доки ми не опинилися в салоні яхти, де хвилі зі свистом ударялись об шибки, неначе змії, готові вжалити. Здригаючись, не в змозі говорити, я впав на стілець; він обернувся і якусь мить замислено дивився на мене. По тому він відчинив одне з вікон, і велетенська хвиля, розбившись, осипала мене гірко-солоними бризками, однак я наче не помічав: мій тужливий погляд був звернений на того, хто так довго був товаришем моїх днів. Піднісши руку авторитетним жестом, він проказав:

− Назад, ви, демони моря і вітру! Ви, що не є елементами Бога, мої слуги, нерозкаяні душі людей! Ви, загублені у хвилях, і ви, що кружляєте в буревії, − геть звідси! Припиніть ваші крики! Ця пора − моя!

Я слухав у панічному страху й бачив, як величезні вали, що міріадами здіймались навколо судна, раптом зникли, стихли завивання вітру; яхта пливла тихо, ніби по спокійній поверхні озера, і місяць у повні кидав блискуче проміння, яке широким потоком розлилося по підлозі салону. Але, навіть коли буря вщухала, в повітрі бриніло: «Слава Сатані!» − і слова ці завмерли вдалині, немов відлуння віддаленого грому.

Тоді Лючіо глянув на мене, і риси його були сповнені величної, страшної краси!

− Чи знаєш ти мене тепер, чоловіче, якого мої мільйони зробили нещасливим, чи я маю сказати тобі, хто я?

Мої вуста заворушились, однак говорити я не міг: ясна і моторошна думка, що осяяла мій розум, настільки не вкладалася в межі чуттєвого досвіду, що смертний не міг би її висловити.

− Будь німим і нерухомим, але слухай і відчувай! − вів далі він. − Верховною могутністю Бога, позаяк нема іншої