Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

співчуваючи буржуазній Польщі, що після захоплення Любліна підписала акт капітуляції. Отож, Янчук засвоював прочитане й почуте двояко: для себе, і для офіційного загалу.

Думками Петро все частіше повертався до Лаври, яка при спілкуванні все більше захоплювала його своїми непересічними знаннями й ерудицією, що при його каліцтві тепер і тут стало для нього своєрідним лекалом в оцінюванні людей, хоч було мірилом для його прихильності віддавна. «Кажуть, руді злобиві, а вони з тітунею Онисею прихильні, сердечні, щирі...»

А з навушника долинало: «Сталін — вождь, учитель, друг!» — у всіх можливих відтінках; «Дружні взаємовигідні стосунки благотворно вплинули на обопільні інтереси двох передових держав...»; «Мудра політика радянського уряду стала взірцем і для італійського націонал-соціалізму та іспанського пролетаріату в їх боротьбі з капіталістичними елементами...», і перед очима Янчука поставали чотири вожді, що вершать світом, без генія одного з яких на чолі його партії ленінців цей світ перестав би існувати.

День у день слухаючи радіо, Петро не переймався почутим, а все більше противився йому, утверджуючись у думці про його брехливість, адже факти ставилися з ніг на голову, використовувалися безпардонні підробки, як і при царських панегіриках російщині. Оспівуване вчення марксизму-ленінізму Янчук розумів не інакше, як ідеологію держави-сатрапії. «Внутрішній безстрах її не зборе без дій зовнішнього» — приходив до висновку.

Думання стало для Петра усталеним, а самозаглиблення — рятівним у процесі усвідомлення каліцтва: «Як жити далі?! Як вилікуватись і стати на ноги?! Невже не без милиць?!» І докори сумління його гризли, адже каліками вернулися з війни тисячі, а півмільйона вже тліють у землі, і осанну вдячності долі возносив, бо зберегла йому життя ціною втрати його іншими, і врешті укріплювався у вірі, що час-рятівник змінить усе на краще...

Листи до Лідуні й Лесі Петро писав марудно й вельми довго, бо сидячи, не міг, а лежачи горілиць, видавав свою немічність, що демонструвати ні сестрі, ні тим більше коханій не бажав, тож лаконічно запевняв обох, що на фронті зазнав незначного ураження і тепер швидше спочиває, як у санаторії, ніж лікується, що ні в чому не має нужди, бо усім забезпечений і що вивчає університетську програму. Написані листи пролежали під сінником-матрасом до появи медсестри Юлі, яка врешті вкинула до поштової скриньки листа до Лідуні, а лист до Лесі Петро дрібно порвав і попросив тітуню Онисю викинути до смітнички, хоч і гризся тим боляче потім.

— А ось і я! — порушує Янчукову самотність Лавра появою зранку. — Доброго дня! Як спалося? Що наснилося?.. Принесла тобі перших суниць! Ще зелені, але вже справжні! Підсоблять росту твоїх остеобластів!.. Не дивись так на мене, все одно не розгадаєш! Відкрий рота! — тримає вона ягоду над устами хворого. — Смакуй! Розтягнемо приємність на довше! — кладе Петрові до рота суниці по одній. — Що ти весь час ніяковиш мене своїми очиськами!? Сказала ж, не розгадаєш!.. «Нічого ніколи повністю не розгадаєш, бо розум недосконалий, а життя коротке!» услід за кимось із великих постійно повторював нам професор Данько, як викладав хірургію в Харківському університеті.

— То Василь Петрович був викладачем? — дивується Янчук.

— Певно! А ти не знав?

— Вперше чую!

— Його не злюбив новий ректор і щось написав на нього крамольне до органів, то він і перейшов у цю клініку, — Лавра продовжує годувати Петра суницями. — Ну, ось і перекусив... Чого мовчиш? Де твоє благородно-шляхетне «дякую!», що має надихнути мене на подальші старання?!. Ледь не забула! — спохоплюється. — Тобі привіт від самого товариша Сталіна! — горить зловтіха у її погляді. — Маршал Тимошенко передає, у «Красной Звезде»! Та як мертвому припарка! — притишує голос. — У клініці шепнуться про якісь зміни в армії, найпаче командири й політруки, що лікуються в нас у двох окремих палатах, для них і ліки добротніші, і харчі смачніші, аніж для вас, рядових.

— Як таке можливе?! — дивується Янчук.

— Військова таємниця! Військкомат дає на них дотацію... Але я тобі нічого не говорила! — кладе пальця собі на вуста. — Ні-чо-го!.. У тих палатах мова йде про Прибалтику, Бессарабію, Буковину... І навіть про Францію зі Скандинавією! Але що саме, не почути, бо комдив замовкає, як ми появляємося...

— А ти вже вибрала собі якогось нежонатого?

— Бр-р-р! — зітхає Лавра. — Не прикріпив, слава Богу, мене до них професор! Попросив сестер із госпіталю, довірених... Не люблю чинів і рангів!

— Виходить, є тут патриції, а є плебеї?

— Як бачиш, — зводиться зі стільця. — Піду, бо невдовзі маю заступати на чергування.

— А до мене хіба не на чергування прийшла?

— На чергування, але для душі, не заради обов'язку, — йде до порога Лавра, зарум'янівши. — Чудасія в решеті, правда ж? — кокетливо озивається з порога і, показавши язика, зникає у дверях.

«Убогий жебрак, що жив і живе із благодійних людських рук, шукаючи, не знати й чого... Та й життям то не назвеш, швидше животінням, — аналізує Петро своє минуле. — Що можна було напрацювати в голодоморі і по ньому? — роздумує й самовиправдовується він. — А деякі зустрічні ще й заздрили мені! Чи може вдавали, насміхаючись із моїх старань вижити і наївних захоплень? Чоловіки напевне так. Жінки, крім Лесі, Югини й Ріти Генріхівни, були байдужі. А чи щира зі мною Лавра?.. Знань накопичила чимало, думку власну має. Ні інститут, ні оточення їх не дадуть без природної пристрасної цікавості з народження... Невже я їй от такий подобаюсь? І чим же? Немічністю?.. А вона мені чим симпатична? Здоров'ям? Співчуттям? Чи особливою зарядженістю життям?.. Неповноцінність фізична — не така вже й вада, коли людина сильна духом, кажуть. Дивина! Людина недосконала, знаходиться під впливом середовища, що й породжує її уподобання... А ще при певному віковому цензі... Цікаво, а ким би я був при інших умовах і обставинах? Міг би бути не фізичним, а моральним калікою...»

Другі відвідини його палати «ромбістом», як охрестив Янчук військового лікаря, відбулися несподівано і так само лише для чергової пташки-позначки. Високий чин бував тут задля політруків і командирів, а решту бійців, як і Петра, навідував для годиться. Особисте життя, інтимні нужди, подальша доля бійців, що вижили, військовика не цікавили. Тим більше, що за станом здоров'я вони були тепер «нетранспортабельні», фактично, списані і вже не військовозобов'язані.

Отож, неждано для Янчука у проймі дверей його палати показався