Читати книгу - "Пасажир"

стані, він узявся пальцями за носа, поторсав його і обережно видихнув повітря. Нічого.

Ще один удар об умивальницю. І ще обмацування. Марно. І знов удар. Він відчував пальцями розтрощені кістки та хрящі. Усе дарма.

П’ятої спроби не було.

Він зомлів і повалився додолу.

Отямившись, відчув, що приклеївся закривавленою щокою до лінолеуму. Гострого болю не було. У голові дудоніло, а перед очима пливли темні плями. Він звівся на ліктя. Певне, замість носа у нього страшенна рана. Простягнувши другу руку, він ухопився за крана і заглянув у люстро.

Усе довкруги було залите кров’ю. У крові було і дзеркало, і стіни. В умивальниці стояла калюжа крові. Терорист-смертник, подумав він собі. Із бомбою, що вибухнула в його руках. Він насилу набрався мужності, щоб знову глянути в люстро. Хоч як це дивно, обличчя не дуже було покалічене. Тільки ніс був мов буряк і перехнябився набік. З рани стирчала кістка, що простромила шкіру.

Може, через ту дірку виліз імплантат?

Погамувавши нудоту, він застромив руку в криваву рідину на дні умивальниці. Помацав там і знайшов-таки те, що шукав. Із пальців спливали краплини крові, та він тримав її в руках. То була капсула, що скидалася на довгасту кулю сантиметрів зо два завдовжки. Він підставив її під струмінь води. Вона виявилася хромованою опукою без жодного шва чи з’єднання. Лікар казав щось про кремній, та Нарцис у цьому нічого не тямив. Зрозуміло було одне: хоч що був той предмет, вигляд він мав супермодерний, певне, вийшов з-під преса. Чергове диво мікроелектроніки. Якщо це і справді мікропомпа, то куди ж надходить речовина?

Ту річ треба було б вивчити, дослідити добре, збагнути, як вона функціонує. Але де? Кому доручити це діло? Відповідей нема. Він поклав імплантата до кишені й умився холодною водою. Холод погамував біль. Нарцис застиснув носа поміж долонями і шарпнув, повертаючи його на місце.

Він устиг почути, як щось хряснуло.

Наступної миті він знову зомлів.

Анаїс ніколи не бачила таких жахливих мармиз.

Праве око кругле, вирячене, мало не вилазило з лоба. Ліве — примружене, люте — потонуло у складках шкіри. Усеньке обличчя перехняблене. Рот кривиться в лютій посмішці, скидаючись на відкриту рану. Те обличчя було втіленням зла. Того зла, якого йому завдали, зла, якого він сам завдавав…

Малюнки скидалися на ілюстрації до бульварних романів початку ХХ століття. Злочини Фантомаса. Розслідування Гаррі Діксона. Розглядаючи ті малюнки, довелося тримати себе під контролем, тож зображені на них жахіття ставали ще страшніші. Здавалося, ніби вбивця належав до іншого світу, створеного із жорстокості. Він стояв на колінах біля голого трупа і видирав із кривавої рани його геніталії. Не було ніякого сумніву: він вихолощував убитого.

На обох рентґенівських знімках був той самий епізод, хіба що з перервою на кілька секунд. На задньому плані вгадувалися контури якогось паризького моста — Єнського, Альми, Інвалідів чи Александра ІІІ, а внизу видніла темновода Сена.

Анаїс здригнулася. Вона тримала в руках рентґенівські знімки Нарцисових автопортретів. Художник написав свої полотна поверх інших картин, де було намальоване жертвопринесення, що в ньому він брав участь. Ким він там був: учасником чи головною дійовою особою? Обирай сама.

— Що ви про це думаєте?

Анаїс опустила знімки і глянула на майора поліції, який те запитав. Вона сиділа в кабінеті ЦВБОЗ[42]. Навіть у поліції сваволя має свій край. О дев’ятій ранку її привезли до найвищого паризького суду. Суддя не виявив до неї особливої уваги, та все ж таки визнав, що вона володіє значною інформацією про вчорашню стрілянину. Її перевели до Нантерра, на вулицю Труа-Фонтано, де оце її допитував очільник слідчої групи майор Філіпп Соліна.

Вона показала кайдани.

— Може, спершу скинете їх із мене?

Майор підвівся зі стільця.

— Авжеж.

То був гладкий чолов’яга років п’ятдесяти, вбраний у дешевого темного костюма, що видавався трохи затісним для нього. Типовий поліцай. Усе його тіло могло служити наочним доказом того, як людина помалу міняється і з кремезного молодика стає дядьком із зайвою вагою. Він був лисий, зате голий череп прикрашали окуляри, що він задер мало не на маківку, а на підборідді була шпакувата триденна щетина.

Звільнившись від кайданів, Анаїс кивнула на рентґенівські знімки.

— Це зображення вбивства, що сталося в Парижі. Жертва — волоцюга або жебрак.

— Хотілося б почути від вас те, чого я не знаю.

— Убивство скоїли до весни 2009 року.

— Чому ви так певні цього?

— Картини написані у травні чи в червні 2009 року.

Майор поворухнувся. Розправив широкі плечі й поклав перед собою долоні, наче готувався до сутички. Анаїс помітила в нього на підмізинному пальці товсту золоту обручку. Він весь час крутив її, чи то демонструючи трофей, чи то намагаючись позбутися нестерпного тягаря.

— Що ви знаєте про цю справу?

— А що ви можете мені запропонувати?

Соліна посміхнувся і знову крутонув обручку.

— Ви не в тому становищі, капітане, щоб торгуватися зі мною. Я розмовляв із суддею. Можна сказати лиш одне: ви добряче влипли.

— А я всеньке моє життя тільки те й роблю, що шукаю компромісів зі злочинцями. Та й, здається мені, ви могли б трохи докласти зусиль у цьому напрямку. Я ваша колега і володію надзвичайно важливою інформацією про цю справу.

Він покрутив головою. Здається, йому подобалося, що Анаїс не здається.

— І які будуть ваші умови?

— Я сповіщаю вам усе, що відомо мені про цю справу, в обмін на негайне звільнення.

— А більше нічого не хочете?

— Гаразд. Нехай буде умовне покарання.

Соліна розгорнув теку з протоколами допитів. Тека була тоненька. Поки що тоненька. Він порпався в паперах, а вона тим часом роззиралася довкруги. Кабінет був оббитий вагонкою, від чого скидався на каюту корабля. М’яко сяяли трубки ламп, в кімнаті було затишно.

— Виграють усі, — провадила вона. — Ви здобудете інформацію, а я — волю. Адже в нас немає конфлікту інтересів. І я можу допомогти вам у розслідуванні.

Майор показав їй жмут аркушів, скріплений степлером.

— Знаєте, що це таке?

Анаїс промовчала.

— Наказ про ваше усунення від справи. Поки що тимчасове.

— Я можу бути позаштатним консультантом.

Соліна заклав долоні за голову й потягнувся.

— Я не всемогутній. Можу відпустити вас на три дні, а потім повинен буду передати папери до суду і до відділу внутрішніх розслідувань. Ви працівниця поліції, тому я можу тимчасово