Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

злість… Цьому немає ні прощення, ні виправдання; така людина прогнила наскрізь і заслуговує лише на забуття — всім начхати на них, жодного співчуття… Такий ось був Ерік Старнс. Якщо маєте бажання, скажу вам, де знайти ще двох.

Скоцюрбленого на ліжку Джеральда Старнса Даґні знайшла в нічліжці. Волосся досі було чорне, але біла щетина на обличчі нагадувала мертвотний іній, що вкрив одутле лице. Він був смертельно п’яний і час до часу хихотів дурнуватим сміхом, сповненим несамовитої люті.

— Він прогорів, цей великий завод. Розорився, та й усе. Луснув. А вам, мадам, що до того? Зогнив завод. Усі зогнили. Кажуть, що я мушу перед кимсь вибачатись, але не дождуться. Чхав я на них. Усі пнуться наводити красу, коли скрізь гниль, суцільна чорна гниль — гниють машини, будинки, душі й байдуже, хто і як зогнив. Бачили б ви, що ці мудрагелі виробляли на кожну мою забаганку — це коли я був при грошах. Доктори, поети, інтелектуали, рятівники людства і ці, як їх там… ті, що возлюбили братів своїх. Варто було мені лише свиснути. Я чудово розважився. Тоді хотів чинити лише добро, але більше не хочу. Немає ніякого добра. Немає гадського добра в усьому проклятущому всесвіті. Хто буде митися, якщо зовсім не хоче лізти у воду, скажіть? Якщо хочете винюхати щось про завод, запитуйте у моєї сестроньки. Люба сестронька подбала про чорний день, тому їй зараз добре. Не аж так, щоб жерла філе-міньйон під соусом, але на гамбургер вистачає. Та хіба вона поділиться з братом бодай крихтою? Ця ідея була так само моя, як і її, та хіба ж вона дасть братові бодай пенні? Аякже! Підіть подивіться на ту герцогиню. Що мені до того заводу? До того звалища іржавих решток. Я за ковток алкоголю охоче продам вам усі свої права, привілеї і титули. Я — останній Старнс. Видатне було прізвище — Старнс. Хочете, продам? Ви вважаєте мене смердючим покидьком, але зараз усі такі. Багатенькі леді не кращі за нас. Я бажав добра всьому людству. Ага! Нехай вони тепер на пательні смажаться. Цікаво було б подивитися. Щоб ви всі повиздихали. Що з того? Що мені з того?

На сусідньому ліжку застогнав сивий зморшкуватий волоцюга; з його дрантя викотилася п’ятицентова монета, що дзенькнула об підлогу. Джеральд Старнс підняв її, запхнув собі до кишені, поглянув на Даґні, злостиво всміхнувшись.

— Розбудите його, зчините галас? — просичав він. — А я скажу, що ви брешете.

Смердюча халабуда, в якій мешкала Айві Старнс, стояла майже за містом, на березі Місісіпі. Ошмаття моху, що звисали з даху, і вологе листя кущів навколо дверей робили їх схожими на слинявий рот; численні фіранки, що ними було обчеплено всю кімнату, не покращували враження. Смерділо з давно не митих закутків, зі срібних посудин із ароматичними паличками, що диміли біля кривих ніг якихось східних божків. Айві Старнс, мов лантух, сиділа на подушці у позі будди. Її вуста на опухлому блідому обличчі жінки, яка розміняла шостий десяток, склалися в маленький півмісяць, схожий на ротик розбещеної шестирічної дитини, яка потребує батьківської уваги. Очі нагадували дві калюжки. Вона монотонно, мов осінній дощ, сипала словами.

— Я не можу відповісти на твої запитання, дитя моє. Дослідна лабораторія? Інженери? Чому це я раптом маю про них пам’ятати? Цим цікавився мій батько, а не я. Батько був поганою людиною, його нічого, крім бізнесу, не обходило. Він не мав часу, щоб любити, не цікавився нічим, крім грошей. Ми з братами перебували в геть іншій площині, прагнули не клепати залізяччя, а творити добро. Ми прийшли на завод, маючи новий чудовий план. Одинадцять років тому. І зазнали поразки не через жадібність, егоїзм чи тваринну людську натуру, а через споконвічний конфлікт духу та матерії, душі та тіла. Ті люди не захотіли відректися від власної плоті, а ми лише цього від них і прагнули. Не пам’ятаю нікого з них. І не хочу згадувати… Інженери? Саме так, гемофілія почалася саме з них. Ага, я саме так і сказала: гемофілія… Вони повільно і невпинно стікали кров’ю. І почали втікати першими. Всі як один — дезертири. Наш план? Ми намагалися втілити в життя шляхетний історичний принцип: від кожного — за здібностями, кожному — за потребою. У нас на заводі всі, від прибиральниці й до президента, отримували однакову платню — необхідний мінімум. Двічі на рік відбувалися збори, і кожен розповідав про свої потреби, які виносилися на голосування, і більшість вирішувала долю кожного. Прибуток заводу розподіляли справедливо. Премії встановлювали за потребами, штрафували — за здібностями. Хто потребував найдужче, загальним голосуванням отримував найбільше. А тих, хто менше виробляв, згідно з голосуванням, штрафували. Штрафи вони сплачували, працюючи понаднормово. Такий у нас був план, створений на засадах альтруїзму. Він передбачав, що люди керуватимуться не особистим зиском, а любов’ю до ближнього.

Холодний і непохитний голос у душі Даґні повторював: «Запам’ятовуй… запам’ятовуй кожну дрібничку… людині не часто випадає бачити втілене зло… дивися… запам’ятовуй… і колись ти знайдеш слова, щоб визначити його сутність…» Цей голос перекривав решту голосів, що марно силкувалися: «Дурниці, я все це вже чула… зараз усі таке кажуть… це все лише застаріла, неактуальна думка… але чому вона така нестерпна?.. чому я не здатна її витримати… не можу… не можу!»

— Дівчинко моя, що з тобою таке? Чому тебе трясе? Ти тремтиш?.. Що? Голосніше, я тебе не чую… Що вийшло з нашого плану? Залюбки розповім. Вийшло доволі поганенько, і щороку ставало дедалі гірше. Я втратила віру в людство. За якихось чотири роки план, створений не розумом, а щирою любов’ю і чистим серцем, завершився у товаристві полісменів, адвокатів і судового розгляду щодо банкротства. Та я усвідомила свою помилку; я забула про світ машин, підприємців і грошей, закріпачений світ матерії. Я вчуся звільняти дух завдяки таємницям, що їх нам дарує Індія; вчуся звільнятися від рабства плоті, долати матеріальну природу, коли дух возвеличується над тілом.

Крізь сліпучу, розжарену до білого кольору лють Даґні бачила довгу бетонну смугу, що була колись дорогою, бур’яни, що попроростали з тріщин, і постать людини над плугом.

— Але ж, дівчинко, кажу ж тобі, що нічого вже не пам’ятаю… Я не знаю, як їх звуть, і навіть гадки не маю, яких шахраїв й авантюристів наймав мій батько в свою лабораторію!.. Ви що, не чуєте мене?.. Я не люблю, коли мене так допитують… Припиніть молоти одне і те ж… Невже ви знаєте лише слово «інженер»?.. Ви мене чуєте?.. Що з вами таке?.. Мені…