Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 2"

і один за одним зникали в бічній вуличці, що вела на захід.

Я залишився сам.

Ніяково було, та що ж – приказ! В думках укладав собі плян, як мені пробратись на Бібіковський бульвар, і почав іти, стараючись якомога скоріше видобутися з майдану. Проти мене маєстатично знімався Собор святої Софії та пам’ятник гетьмана Хмельницького. У вечірньому сутінку гордо рисувався на фоні неба профіль софійської дзвіниці, довгі тіні лягли від церковних бань по білому снігу, що вкривав майдан.

Свята Софія!.. Віки цілі проходили біля неї, радощі й смутки землі нашої ділила вона, все найкраще, найзнатніше, що видала земля наша, горнулося під її омофором…

Може, ще тремтять в закалубинах її мурів тремтливі слова молитов та зітхань, що заносили їх перед її престолом князі наші та воїни, в похід вибираючись, може, ще відгомін пісень переможних та гомін литаврів, що ним стрічали після походу Великого Богдана, блукає по аркадах її каплиць, відбиваючись об «стіну нерушиму»…

Може, ще часом у ніч глуху, як темінь вкриє землю і сон на вії зможені налягає, стрясає мурами її виття Джінґіс-ханових орд, а в золоті бань її майне відблиском сяєво палаючих теремів прадідів наших – майне і згасне…

І мимохіть, несвідомо, спрямувалися мої кроки у той бік, де розхилені ворота дзвіниці давали перехід на церковну ограду. А так! Треба вступити до святої Софії, майнуло в моїх думках. Може, ніколи в життю не доведеться вже тут побувати, може, це востаннє вже мої очі любуються її красою. І схоронитись треба було, бо саме в ту хвилину розірвалася над софійський майданом шрапнеля, а кулі заторохтіли по даху митрополичої палати.

А далі друга й третя. Я прискорив ходу.

І завтра злочинна рука московського большевика сягне по те золото, яке віками цілими прадіди наші складали в пошані Богові землі нашої, погасить вогонь цей, що його запалили предки наші на Його хвалу…

І може, завтра сколихне цим храмом зойк мордованих слуг Його, може, замість фіміяму закуриться ватра наїзника, що сушитиме біля неї свої смердючі валянки…

Я почував, як серце моє здавив біль… Саме тоді десь недалеко від церкви, на протилежній вулиці, пролунав вибух гранати, а за ним наступні. Голосний гомін відбився об церковні мури і довгу хвилину стрясав ними.

«Мабуть, перекинули обстріл на Софійський майдан, – думалось мені. – І як тепер видістатися відсіля?»

Та в цю мить – якась тінь майнула по церковній долівці… Від правої стіни, що поринала у сутінку, відділилася якась постать та попрямувала повільно до мене. Я здивовано вдивився у неї. То був монах у клобуці з довгою, сивою бородою. Якось дивно, маєстатично ступала ця постать і по хвилі спинилася біля мене. Я побачив лагідне, привітне лице, що якось не гармоніювало з сивою бородою, і чорні очі, що вдивлялися в мене. Довга ряса вкривала струнку стать, що дивно відрізнялася чимсь від звичайних постатей православних монахів та батюшок. Коли б не борода, то сміло могла б його постать скидатися на якогось єзуїтського патера, чи якогось іншого західно-європейського священика.

Хвилину вдивлявся він у мене, а відтак озвався тихо:

– Встань та ходи за мною!

І я, мов у сні, не надумуючись, пішов. Саме в цій хвилині знову пролунали вибухи стрілів. Я мав вражіння, що ворог б’є як попало, більш на те, щоб ширити паніку й дезорієнтувати противника, аніж аби влучити намічену ціль.

– Чуєш? – озвався монах. – Та я проведу тебе, не лякайся!

Я мовчки йшов, ступаючи тихо за ним, а він крізь бокові двері в іконостасі повів мене за вівтар до нерушимої стіни. Дивно мерехтіла у слабкому світлі лямпади мозаїкова постать Богоматері. Йшов якийсь блиск від неї, сумовито вдивлялися її очі у сутінь просторого храму. Може, так само колись, сотні літ тому, дивилися ці очі, як татарська орда, зруйнувавши заборола, ввірвалася до храму й мордувала галицьких лицарів короля Данила, воєводи Дмитра, оборонців нашої столиці й цього храму.

Мій поводатар повернувся до заглиблення у правій стіні за вівтарем, взяв зі столика лямпу, наповнену олією, засвітив та підійшов до непорушної стіни. Тут підняв лямпу високо вгору так, що світло її огортало велику частину мозаїки й почав пильно приглядатися мерехтливим камінчикам. Відтак правицею натиснув один із них. Я стежив за ним мовчки. Та нараз тихо, без шелесту, усунулась частина стіни, а за нею показався коридор чи якась велика прогалина.

– Ходи за мною, – кинув мені монах і ввійшов у коридор, вузький та доволі високий. Кілька сходів вело вниз, а далі була вже гладка дошка. – Не лякайся нічого. Я виведу тебе. Крізь двері на вулицю не виберешся, там стріляють тепер!

Ми пішли. Напереді монах з лямпою в руці, а я за ним. Минаючи останній схід, я оглянувся. Тихо, без шелесту засувалася за нами стіна так, що за хвилину не можна було розпізнати, чи був у ній який перехід. Ми знаходилися у вузькому, підземному коридорі, що губився у теміні, куди не проникало світло лямпи. Я мав вражіння, що ми то спускаємося, то піднімаємося. Часами коридор завертав убік, а то здавалося, що ідемо у протилежному напрямку. У сірому, почорнілому від старості мурі були місцями доволі великі заглибини, щось як у катакомбах в Зальцбурзі.

Як довго йшли ми – не знаю. Я втратив відчуття часу чи, може, одноманітність цього підземелля спричинила, що я не в силі сказати, чи був це ще вечір, чи ніч уже вгорнула землю. Час до часу коридор вривався, перед нами виринала сіра стіна. Тоді мій поводатар знову підносив лямпу і натискав якесь місце в мурі, й стіна, мов зачарована, без шелесту усувалася набік, пропускаючи нас у коридор, що далі провадив у підземелля. Коли ми раз підходили до одної такої поперечної стіни, в мене забилося серце і дрож стрясла цілим тілом. Бо в слабому світлі лямпи, що на кілька кроків ледве прояснювала темінь, яка виринала проти нас, запримітив я постать, що, спершись плечима о стіну, загороджувала нам дорогу. Ступивши кілька кроків ближче, побачив я, що це кістяк, який із сатанинською посмішкою на вищирених зубах вдивлявся у нас порожніми ямами, в яких колись були очі.

– Нічого, це печеніг, що пробрався сюди в часи Святослава, – сказав монах, не повертаючи до мене голови, немов би не хотів бачити остраху на моєму лиці й не бажав мене засоромити…

Ми пішли далі.

І знову біля однієї стіни побачив я нову постать, яка, куняючи на долівці, робила враження