Читати книгу - "Полтава"

class="p">— В одній чи в десятьох, не знаю, але в битвах, бо тільки вони вирішують складні міжнародні питання, тільки битви, а не стоси, навіть найхитрішого й найдотепнішого папірря.

— Розуміється, — додав, звертаючись до Левенгавпта, — розуміється, виграні, а не програні битви.

Левенгавпт зрозумів натяк на його програну біля Лісної і, не надумуючися, відрубав:

— Не знаю вожда, який не програв би жадної битви. Інакше весь світ був би нині під одною рукою і творив би одну державу.

— До того й повинен прямувати кождий великий вожд, бо як ні, то він не має права вимагати таких великих жертв від свого війська і від свого народу. Чи знаєте ви, панове, як тепер людям у Швеції живеться? Чи знаєте ви, що там нема що їсти, нема в що одягнутися, що там нема вже мужчин, а є тільки старці і хлопці, і якщо Господь дозволить ще кілька літ нашому наймилостивішому прожити, то навіть хлопців не стане, бо звідки вони візьмуться, коли мужчини не там, а тут, серед того дідьчого гуляйполя, на котрому вітер з морозом, пібравшися за руки, з життя і з розуму собі найбезличніше глузують.

Піпер порядкував свою дипломатичну канцелярію, Левенгавпт закурював люльку. Реншільд спинився і глянув крізь вікно:

— Ще трохи — і вимерзнемо, як під зиму мухи або як миші на полі, і хіба якесь чудо станеться, коли з тієї України оден швед до Швеції верне.

— Хто верне, а хто ні, — відповів спокійно Левенгавпт, — на те ми й вояки, щоб бути готовими на смерть і не думати про неї. Я вірю в будучність Швеції і не боюся погрому.

— Недоцінюєте себе. Погадайте! Якщо ми загинемо в Україні, то хто поведе діло в Швеції?

— Знайдуться такі, що поведуть. Народ — не верба, зрубав, викорчував і — пропало. Не бійтеся, підросте нове покоління. Історія нині не кінчиться.

— А скінчився вже Вавілон і Картаго.

— Нам ще до того далеко.

— Далеко? — свиснув Реншільд. — Звідки тая певність, що далеко? Історія — се книга несподіванок.

— А по-мойому, ланцюг причин і наслідків, — відповів спокійно Левенгавпт.

— Так, так, оден спричинить нещастя, а другий відповідає за наслідки.

— Другий хай поправляє промахи першого, — поправив Левенгавпт, розуміючи аж надто добре, що Реншільд його за Лісну колючкує.

Піпер відірвався на хвилину від своїх паперів і, простуючи спину, казав:

— Non est desperandum [102], панове. Що ж мали б казати українці і їх гетьман? Подивіть, у яку халепу вони попали. Москалі знущаються над ними, як дикі бестії, гетьманові пограбували палати, забрали гроші, вибрали наслідника, хоч він ще жиє, а невже ж ви чули одно гірке слово від Мазепи? Все він чемний, усміхнений, дотепний.

— Старий лис! — надув зневажливо рожеві губи Реншільд. — Оббріхує царя, короля, себе і весь світ. Обіцяв двадцять тисяч війська, а має дві з невеличким лишком... Слов'янин... Слов'яни ще до слова в історії не прийшли і не знаю, чи прийдуть; вони добрі до забави, та не до справи. Або заводять, як баби, або тішаться, як божевільні. Зі скрайності у скрайність скачуть. Не розумію тієї породи. Англо-сакси, німці, ми, загалом германи — це вже люди, а тамті — фі! — і свиснув своїм звичаєм.

Левенгавпт спокійно пикав люльку.

— Недоцінюєте людей, ексцеленціє, — почав. — Слов'янський світ — це якраз та книга несподіванок, на яку ви зводили перед хвилиною натякнути. Чоловік не є такий, яким ми його бачимо, лиш такий, яким він себе чує. А до того всякий про себе якнайкраще думає. Народи також. Шведи зарозумілі дещо.

— Якраз тому й журюся ними. Зарозумілість нашого наймилостивішого може статися труною Швеції.

— На всякий спосіб це була би не труна, а величний саркофаг, — припечатав розмову генерал Левенгавпт. Реншільд на хвилину замовк. Вдивлявся у вікно:

— Біло і зимно, зимно і біло, біла смерть. Простори, як море, могили, як гори, — величний саркофаг! — декламував.

Піпер вертав до своїх паперів.

Лишім, панове, загальну журбу одному, а кождий з нас хай журиться тією частиною, яку приділено йому.

— Одному, себто королеві? — питався Реншільд.

— Авжеж, що не мені, ані не вам, — відповів Піпер.

— Ха-ха-ха! Гарно він журиться нами. Жиємо гірш наємних вояків, котрим фальшивими грішми платять. П'ємо червону горілку по кілька талярів чарка, їмо здохлу конину і мешкаємо, як свинопаси. Дякуємо за таку журу. Ви, панове, як хочете, а я: ад'є!

Але завтра той самий Реншільд перший стояв на чолі своїх баталіонів, лаявся, кричав, грозив карами воякам і старшинам, а побачивши здалеку короля, поскакав йому назустріч, випрямлений, стрункий, гарний, як грецький бог. Не минуло полуднє, як у Ромнах одного шведа не стало.

Вивезли навіть лазарети.

Тільки трупи ледяними очима дивилися слідком за ними.

Багато їх, багато лежить довкола Ромнів, наверху й під снігами... Хто їх почислить і впише в історичний пом'яник? У ньому місце тільки для великих?

Не так легко пішло діло в козацькім таборі.

Гетьман цим разом мав замикати похід. Сталося це за згодою короля, найкращий доказ, що король не вірить у сплетні, буцімто гетьман хоче зрадити шведів.

Не лишав же би його в Ромнах, щоби легше міг до царя перейти. Біля гетьмана дійсно мало що більше понад дві тисячі козаків лишилося. Зате мав табор великий. Не так військовий, як з родинами і достатками старшинськими.

Набралося того сотні саней, аж страшно. Рушити цей табор з місця тяжче було, ніж двигнути двадцятьтисячну армію шведську з гарматами.

Жіноцтво зразу про Гадяч навіть слухати не хотіло. Який це город, які там можна знайти квартири, які вигоди? Нарікали, що на них ніхто не зважає, що кажуть їм, як циганам, перетягатися з місця на місце. Дорікали чоловікам, що не лишилися на своїх місцях, не потратили б були ні ранг, ані маєтків.

От Апостол мудрець! Вернув до Миргорода, і спокій.

Насилу старшини вговорили своїх пань, що тепер війна, що треба слухати приказів своїх вождів, а то можна попасти у велику халепу, бо й гетьман не святець. Довідається і може покарати.