Читати книгу - "Гра в бісер"

Він тоді приїхав у Монтпорт, щоб обміркувати з Карло Ферромонте деякі питання теорії музики; між іншим, мова зайшла й про дерев’яні духові інструменти різних часів, і він попросив приятеля показати йому монтпортську збірку музичних інструментів. Після приємної прогулянки по кількох залах, повних старовинних органів, арф, лютень і фортепіано, вони пішли до комори, де лежали інструменти для шкіл. Там Кнехт побачив цілу скриню таких сопілок, витяг одну, попробував і спитав приятеля, чи можна йому взяти її собі. Карло засміявся, сказав, щоб він вибрав собі яку хоче, виписав квитанцію і дуже докладно пояснив йому, як та сопілка зроблена і як на ній грати. Кнехт забрав її з собою, бо від ешгольцських часів, коли в нього була дитяча сопілка, не грав на жодному духовому інструменті. За ці півроку він уже не раз на дозвіллі опановував гру на сопілці, згадуючи призабуте. Крім гам, він виконував давні мелодії із збірки, яку Ферромонте видав для початківців, і з садка Магістра або з його спальні часто долинали милі, лагідні звуки сопілки. До майстерності йому було ще далеко, а проте він вивчив кілька пісень та хоралів з тієї збірки і вмів їх грати напам’ять, до деяких навіть знав слова. Ось і тепер він пригадав одну таку пісню, що дуже пасувала до цієї хвилини. Він тихо проказав кілька рядків: Я лежав у землі. Але час мій пробив і настав. І тепер я звільнився, Тягар цей скинув із себе. Я звільнився від праху, Звільнився від праху і встав, І просвітлені очі звертаю до неба. Потім він підніс до уст сопілку й заграв мелодію, дивлячись на далекі гірські вершини, оповиті лагідним сяйвом. Солодкі звуки світлої, побожної пісні танули в повітрі, і Кнехт відчував себе в мирі і згоді з небом, горами, піснею і з цим днем. Йому приємно було тримати пальцями гладеньку круглу паличку й думати про те, що, крім одягу в нього на тілі, ця сопілка — єдине майно, яке він дозволив собі взяти з Вальдцеля. За роки навколо нього зібралося багато чого, що можна було б назвати особистим майном, насамперед нотатки, зошити з виписками тощо, і все це він залишив, хай користується ним у Селищі Гри хто хоче. Але сопілку взяв і був радий, що вона при ньому; це був скромний і приємний товариш йому в дорозі. Другого дня подорожній прибув до столиці і з’явився в домі Десиньйорі. Плініо зійшов сходами йому назустріч і зворушено обняв його. — Ми насилу дочекалися тебе, — сказав він. — Ти зробив велике діло, друже, хай воно буде нам усім на користь. Але як вони тебе відпустили Зроду б не повірив! Кнехт засміявся:

— Як бачиш, я тут. Та про це я розповім тобі колись при нагоді. Тепер я хотів би найперше привітатися зі своїм учнем і, звичайно, з твоєю дружиною та докладно домовитися, в чому полягатиме моя нова робота. Мені кортить якнайшвидше розпочати її.

Плініо покликав покоївку і звелів їй негайно привести сина.

— Молодого пана? — перепитала вона, явно здивована, проте більше нічого не сказала й квапливо вийшла.

Тим часом господар повів приятеля до приготованої для нього кімнати й почав жваво оповідати йому, як він усе обміркував і приготував до приїзду Кнехта та до його спільного життя з Тіто. Все було влаштовано так, як хотів Кнехт, мати Тіто також після деякого опору зрозуміла його бажання й скорилася їм. У них була невелика дача в горах, що звалася Бельпунт, мальовниче розташована біля озера, там поки що й мали жити Кнехт зі своїм вихованцем. Обслуговувати їх буде стара служниця, вона вже поїхала туди, щоб усе приготувати. Правда, житимуть вони там недовго, щонайбільше до зими, але на перший час така самота буде їм напевне корисна, йому, Плініо, такий план приємний ще й тому, що Тіто дуже любить гори й Бельпунт, радий побути там, а тому зовсім не опирався, коли батько сказав йому про свої плани. Десиньйорі пригадав, що в нього є папка з фотографіями дачі та її околиць; він повів Кнехта до свого кабінету, швидко знайшов папку, розгорнув її й почав показувати гостеві фотографії, розповідаючи одночасно про будинок, про кімнату в селянському стилі, про кахляну грубу, альтанку, про купальню над озером, водоспад.

— Подобається тобі? — наполегливо допитувався він. — Ти себе там добре почуватимеш? — А чому ж ні? — спокійно відповів Кнехт. — Але де Тіто? Вже минуло багато часу відтоді, як ти послав по нього.

Вони ще трохи поговорили, поки нарешті в коридорі почулися кроки, двері відчинились, і хтось зайшов, але не Тіто й не послана по нього покоївка. То була мати хлопця, пані Десиньйорі. Кнехт підвівся їй назустріч, вона подала йому руку й привітно, трохи силувано всміхнулася. Він бачив, що за тією ввічливою усмішкою ховається якась тривога чи смуток. Не встигнувши сказати й кількох слів на привітання, вона відразу ж обернулася до чоловіка й поспішила виповісти те, що лежало в неї на серці.

— Я просто місця собі не знаходжу! — вигукнула вона. — Ти тільки подумай, хлопець зник, наче крізь землю провалився.

— Ну, він, мабуть, десь вийшов і скоро повернеться, — спробував заспокоїти її Плініо.

— Якби ж то так, — сказала мати. — Він десь дівся з самого ранку, я давно помітила, що його немає.

— А чого я аж тепер дізнаюся про це? — Бо я, звичайно, з години на годину чекала, що він прийде і не хотіла тебе дарма тривожити. Спершу я й не боялася, гадала, що він вийшов погуляти. Та коли він не з’явився на обід, почала турбуватися. Ти теж сьогодні не обідав удома, а то вдень про все довідався б. Але я ще й тоді вмовляла себе, що Тіто лише з неуважності змушує мене так довго чекати. А виявляється, що ні.

— Дозвольте запитати, — мовив Кнехт. — Чи хлопець знав, що я скоро приїду і що ви маєте для нас із ним певні плани? — Звичайно, пане Магістре, і здавалося навіть, що він був майже задоволений цими планами, принаймні йому краще мати вас за вчителя, аніж знов іти до якоїсь школи.

— Ну, тоді все гаразд, — зауважив Кнехт. — Ваш син, синьйоро, звик до необмеженої волі, особливо останнім часом, а тому природно, що перспектива отримати вихователя й наглядача навряд чи його тішить. Тож, чкурнувши з дому якраз перед тим, коли його мали віддати в руки новому вчителеві, він, мабуть, і не сподівався, що справді втече від своєї долі, а просто