Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

— У всій вашій історії є якась неув’язка. — мовила Арніка. Але я не можу вловити в чому вона? Ви кажете, що відтоді, як зник Рен пройшло півроку?

— Ну, так півроку. Це сталося 29 лютого 2332-го.

— О-о! — мовила Арніка чи то здивовано, чи перелякано. — А ви знаєте який зараз рік?

Незрозуміла підозра закралася в Нікову голову.

— Можливо… хіба не 2332?

— Зараз 3322 рік. Ера Риб. — мовила Арніка і через деякий час додала — Ви прибулець з Ери Водолія.

— О Господи, — вигукнув Нік і обхопив голову, а про себе подумав: «Чорт зна що! Коли ж мене занесло сюди? Схоже уже після розмови з Лейлою. Тепер то про Рена нічого не дізнатись».

— Можливо і вашого брат потрапив в якусь іншу еру? — припустила Арніка.

— Можливо, — буркнув Нік.

— І що ви збираєтесь робити тепер в чужому для вас світі з іншими правилами і законами?

— Я тут ненадовго, мені треба прямувати далі. — ухилився Нік від відповіді.

Арніка уважно подивилася на незнайомця. Щось заворушилось у неї в пам’яті при цих словах. Вона закинула голову назад, бо стало важко тримати волосся і блакитне небо без жодної хмаринки хлинуло їй в зіниці. Вони спілкувалися не більше години, а їй раптом здалося, що ця людина її найкращий друг, що вона розуміє його з-пів слова.

«Чому б це? — прошепотіла Арніка і про себе подумала, — Напевно від того, що він такий же самотній, як і я».

— Ви хочете вирватися з усіх ер, — задумливо мовила Арніка. — Тоді вам до Раю.

Нік поморщився:

— Не вірю я в Рай. Люди багато говорять про нього, але більшого безглуздя, ніж описувати місце, де ніколи не був…

— Мені ні до чого описи інших. Я керуюсь своїми відчуттями, — перебила його Арніка і, помітивши здивований вираз обличчя співрозмовника, додала, — я була там… Рай не вигадка фантазерів, Ніку. Але втрапити в нього людині за життя нереально. Вибратися живим — тим паче.

— Але ви то жива. Можу віддати голову на відсіч. — мовив Нік.

Дівчина сумно усміхнулась.

— Наполовину. Здається частину від мене відтяли назавжди, — мить вона помовчала, потім продовжила, — тобі треба втрапити до Раю.

— Але як? — запнувся Нік.

— Більше нічого не питай.

— Все-одно не скажеш, бо не можна? — уточнив він.

— Бо не знаю, Ніку. В мені живе якась сила. Але це спляча сила. Вона ніби чекає пробудження. Можливо, якби вона прокинулась, я змогла б повернути ту частину себе, яку втратила.

Вона подивилась в небо.

— З твоєю появою щось змінилось. Здається, ніби я тебе знала раніше.

— Як дивно, — зітхнув Нік і глянув на Арніку. — Це неможливо.

— Отже, прямуватимеш до Раю… — підсумувала вона.

Нік мовчки кивнув.

— Я спробую тебе захистити. Але не знаю чи вдасться. Відстань далека. Проте, якусь частину шляху ти можеш пройти невидимим.

— Як тобі це вдасться?

— В мене є сила. Я сама не розумію, коли вона з’явилась і звідки. Це лише половина сили. Якби я могла розшукати іншу частину, мої можливості зросли б.

Дівчина надовго замовкла, а потім раптом випалила:

— Маю для тебе послання. — нахилилась ближче і прошепотіла, — Найстарший провалиться під лід новий старий очолить світ.

Щойно Арніка повернулась у своє помешкання служниці переказали їй, що її хоче бачити пророчиця. Може вже довідалась про появу Ніка в Ері Риб? На серці неприємно зашкребло.

Щось підказувало дівчині, що мовитиме пророчиця саме про нього і розмова буде не з легких. Якби могла — не йшла б на цю зустріч. Тому й відміняла її кілька раз. Проте подальші відкладини могли видатись підозрілими. Вона зітхнула, глянула в дзеркало, поправила 62 наплетені на голові кіски і зробила крок у прочинені двері.

«Добре було б, аби зараз хлинув дощ. Непогане причина, щоб перенести зустріч», — подумала вона.

Проте небо було безхмарне і тільки сонце виблискувало в ньому золотою монетою, спекотне повітря обпікало тіло і жодна рослина не хиталась від вітру. Арніка згадала про сонячні окуляри, забуті на поличці біля трюмо, проте вирішила не повертатися. Колись це було недоброю прикметою, щоправда люди Епохи Риб не вірили в забобони. Але ж Арніка досі не вважала цю епоху своєю.

Вона тут гостя, прибулиця з іншого світу і сама не відає, яким вітром її сюди закинуло. І хоча і зустріли її тут з почестями, та сама атмосфера ери і її люди тиснули на Арніку, ніби пригинаючи до землі, розмови і ситуації, в які вона втрапляла постійно обточували, робили все подібнішою до них і разом з тим стирали з пам’яті і без того призабуті епізоди життя іншого; життя, яке ще пам’ятала підсвідомість, але не розум.

Уже на вулиці Арніка озирнулась. Ще раз уважно обвела поглядом кімнату, де у кріслі спала, зморена спекою служниця. І вся її оселя видалась їй якоюсь ляльковою: ліжко з рожевим покривалом, дерев’яні шафа-купе, крісла-качалки на точених ніжках, гардероб із силою-силенною суконь для різних ритуалів, з півсотні пар черевичків 35 розміру. Саме такі кімнати проектують дизайнери для ляльок Барбі. Інколи Арніка теж відчувала себе іграшкою, в руках цих людей, нехай і священною. Якби довелося покинути це помешкання, вона не сумувала б за ним. Проте, як знати. Інколи починаєш цінувати лише те, що втрачаєш.

Коли дівчина прийшла на умовлене місце, біля старого фініка ще нікого не було. Арніка сіла під його кроною в одну з асан, дістала з кишені вервицю з рожевого кварцу і