Читати книгу - "Вогняна зима"

вони, і до Птахи нарешті дійшло, що ж насправді відбувається з ним.

Звісно, він хотів урятувати Юру Грузинова.

Але інші, кого підстрелили вгорі, так само чекали на порятунок і допомогу. Мертвих теж треба виносити з поля бою. Це готові були робити всі без винятку, хто зараз був під обстрілом і сам міг стати наступною жертвою.

Якщо не вдасться знайти та витягнути Батона, живого чи мертвого, Богдан Пташук прикриє та спробує врятувати іншого.

Кожного, хто трапиться на шляху й кого не можна лишати.

Поки вони з Ігорем, не старший із молодшим, а рівні, ніби ровесники, допомагають одне одному, хтось інший, мабуть, дістався до місця, де куля чи граната зупинили їхнього товариша Юру Грузинова — і волочитиме його до медиків, поки інші намагаються затулитися щитами від стрільців.

Птаха знав — він потрібен.

Він хотів тут бути.

Уже ніхто не змусить його здати назад. Якщо таке пояснення когось не влаштовує — нехай собі. Тут і тепер Богдана Пташука воно цілковито задовольняло.

На сторінках книжок та в піснях кулі свистіли. Затято пробираючись уперед, Птаха не чув нічого подібного. Може, він не був важливою мішенню. А швидше за все, не чув нічого, схожого на свист. Лише сухі хлопки, вибухи, крики.

Найгучніше стукало власне серце. Незграбний крок, необережний порух — усе, вилетить.

Вони перевели подих біля нижньої сходинки, і Щербань голосно пояснив:

— Обійдемо! Отак! — зробив жест рукою, ніби Птаха міг щось побачити. — Зайдемо з того боку. Я бачив, Батон теж сюдою пішов!

— Хіба не там стріляють?

— Вони всюди стріляють, суки!

— Ти ж щось про зброю казав!

— Ага! А ти говорив — полізуть! Угадав! Заманили!

Хто, кого й куди заманив, Птаха не задумувався. Яка різниця, нічого не зміниться, треба йти вперед. Піднімаючись угору сходами, можна було рухатись окремо, їх мали б прикрити масивні бильця. Так і зробили, ривками пересуваючись по черзі. Коли вибралися нагору, Богдан знову став ближе до Щербаня, збираючись закритися, мов черепаха панцирем.

Не відразу побачив тіло на землі.

І бійця, чорного, у закритому шоломі, який висунув із-за жовтого рогу будівлі, теж угледів невчасно.

Навіть якби вчасно — нічого б це не змінило.

Розвернувся до них.

Вистрілив.

Коновал. На ураження

Він стріляв одиночними.

Про те, що дадуть бойові патрони, Павло Коновал знав ще два дні тому. Йому ніхто не говорив, сам ніде не підслухав випадкових шматків розмови. Просто знав. Саня Жданов, навпаки, дуже здивувався, розписавшись за автомат і повні ріжки. Чекав наказу на інструктажі, та замість цього бійці почули від командира: запобігти провокаціям, ефективно протидіяти озброєним радикалам.

Палич нагадав про без нього відоме — постраждалих та навіть загиблих цими днями міліціонерів і курсантів внутрішніх військ, обгорілих й травмованих беркутівців місяць тому, під час провокації на Грушевського. Коротко, стисло й мітко довів особовому складу роти про плани екстремістів захопити владу зі зброєю в руках, що означає спробу збройного перевороту й фактично державну зраду. Адже всі вони, ті, з Майдану, громадяни України, тому свою державу зраджують. Ті ж, хто стимулює бунтівників, у тому числі фінансово, поки, на жаль, недоступні для правосуддя. Тут же запевнив: щойно Київ зачистять від бандитів, наведуть порядок, закриють організаторів із виконавцями й почнуть слідство, ті самі зі страху даватимуть свідчення про своїх американських та європейських господарів.

Слів командир роти не добирав. Можливо, ранкова політінформація принесла комусь із бійців користь, додала ясності в накази та розтлумачила подальші дії. Лише Коновалові все сказане не було потрібне. Він без указівок Палича давно вже все для себе вирішив.

Щойно у вівторок спалахнули сутички, а за ними — знову запалали барикади, а в дію вступили броньовики, яких ще минулої осені годі було побачити навіть на Хрещатику, на якомусь параді, Павлові стало ясно.

Кінець.

Досить.

Він дочекався. Коновала стримувала тільки субординація, не даючи змоги проситися добровольцем і перейти зі своєї роти хоч до тих же дніпропетровських бійців. Знав кількох їхніх, зустрічалися на різних спільних навчаннях. Та був певен: найближчими днями роботи вистачить на всіх, його роту ще введуть у справу. Поки їх притримували, і Коновалові це не подобалося. Рвався в бій, і тут інші мужики прагнення поділяли. Чим довше все