Читати книгу - "Смутна доба"

class="book">«Кому від того біда? Мені! — голосила мати-Україна. — Я погорджена, зневажена, оббріхана. Горе і вам, хто покинув мене!»

— Невесела книга, отче Єлисею!..

«Тренос» Теофіла Ортолога твердив, що справа православної церкви на Україні безнадійно програна.

Два нерядові читачі книги з келії Борецького, стовпи православної церкви, мали іншу думку.

Духовний заповіт

«...я, Іпатій Потій, божою милістю архієпископ митрополит Київський, Галицький і всія Русі, владика Володимирський і Берестейський, будучи в доброму здорові і пам'яті повній написав цей тестамент...

За проводом старших до тої світлої єдності, яку на соборі вселенському Флорентійському було постановлено пастирями світлої східної церкви, добрим і чистим розумом приступили єсми, святі отці церкви східної старшинство столиці верховного апостола Петра... визнали.

Душу мою грішну передаю в руки божі, а тіло землі і надію воскреснути з мертвих. Місце поховання заповідаю, якщо помру на Волині — у Володимирі в соборній церкві, перед воротами царськими, а якщо на Підляшші, то у Бресті, в церкві соборній, а коли в Литві, то у Вільні чи Новгородку, там, де краще дітям моїм й приятелям бачити прах буде.

Що тичеться речей моїх рухомих, золота, срібла, грошей, шат, коней і бидла од малого до великого заповідаю дітям моїм, синам Яну і Петрові, що тичеться речей церковних і уборів, те хай лишиться у храмах, до яких воно бути має, що тичеться листів і привілеїв, папежських і королівських, те скласти в особливу скриньку і віддати біскупові віленському на вічний схов.

Тестаментом свідчу, що боргів не лишив, записів ніяких не давав, добро церковне не оддаляв. Маєтність церковну Городок, що лежить у повіті Луцькому, син мій небіжчик Криштоф викупив за свої пенязи у пана Кандиби.

Тестамент рукою власною моєю підписаний та печаткою скріплений, а для більшої віри і печатками приятелів моїх.

Року Божого 1609 місяця листопада 19 дня».

На московській землі

Левко з Андрієм Губою виморили коней та попомучили себе, доки добрались під Смоленськ. Польський стан займав величезну заплаву правого берега. Виділялося королівське палаткове містечко, над ним маяли знамена і штандарти[252]. Там була якась кучність, а шляхетський табір розкинувся вздовж берега на багато верст. Біля самої води йшла передова лінія, — швидше оборонна, ніж наступальна.

Те, що військо стояло тут давно, козаки почули навіть по запаху — трупний дух забитої худоби заповнював річкову впадину, сягав того берега, де гордо і неприступно підпирали небо кам'яні громаддя Смоленська. Колись фортецю оточували пригороди, від них лишились одні попелища. Їх спалили жителі, а самі пішли за міські стіни. Козакам повезло, вони одразу вийшли на знайомого Левка по московському походові. Левко не знав його навіть по імені, але разом були в царській сотні першого самозванця, рядом жили у московському Кремлі.

— Якими вітрами, приятелю?

— Попутними! — небагатослівно відповів Левко, подаючи руку.

Шляхтич запросив їх до свого загону, надвірного козацтва якогось вельможі, що жив у королівському містечку. Приїжджих добре нагодували, знайшли місце у наметі, господарі якого пішли на села за провіантом[253]. Хоч потреби в палатці не було — стояла найтепліша літня пора.

Виявили ще одну добру людину — колишнього надвірного козака Острозького.

— Живемо ми, як боги. Повністю на утриманні місцевого селянства, воно нас уже проклинає. Спершу навіть за фортечні стіни йти не хотіли