Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

мене, щоб я склав їй компанію, бо самій дівчині пускатися в таку дорогу не випадає.

В листі було кілька загадок: по-перше, я не зовсім розумів, звідкіля Лариса могла довідатися, що в царських тюрмах нареченим (і чи була вона Артурові наречена?) дозволялося зустрічатися із в’язнями, а по-друге, головніше, як їй вдалося переконати батьків, адже на поїздку треба було не менше чотирьох днів, а без погодження з батьками на стільки часу зникати з дому навряд чи їй вдалося б. Відмовити Ларисі я не міг, бо й справді дорога далека й невідома, і самій їхати дівчині в таку далеч не випадало.

Для консультації я пішов до Степана Вітличного.

— Ну, що ж,— сказав той.— З ним самим ви побачення не дістанете, а звіддаля побачитися можна. Табір і місце роботи розділяються дорогою; коли в’язнів проводять на зону чи із зони, дорога перекривається загорожею з колючого дроту, з одного і з другого боку стає автоматник. Машини й люди зупиняються трохи далі, але побачитись можна й помахати рукою. Є ще один спосіб. Із правої руки, коли стати обличчям до концтабору — ряд будинків, в одному з них — сходи із ганком на другому поверсі. З цього ганку видно частину двора концтабору. Треба туди піднятися, а коли з’явиться хтось із в’язнів, гукнути прізвище. Тут можна перегукнутися кількома словами, але не більше, бо вас із ганку зженуть.

Степан Вітличний мені розповів, що їхати треба на Москву, в Москві перебути день, а ввечері — на Саранськ, до станції Потьма. Там треба перебратися через заставлений поїздами полустанок, для цього люди пролазять під поїздами, але треба бути обережними, ліпше перебиратися через прохідні майданчики позаду вагона. Так можна дістатися до іншої станції, на вузькоколійку. Поїзд вирушає на Явас уранці — Явас це не кінцева його зупинка, щоб не прогавили. Ну, а там усе просто.

— Є одна родина із мордви, де за плату зможете поїсти й перепочити. Вони обережні, з ними на політичні теми говорити не варто, але загалом люди добрі. Прізвище їхнє Астаф’єви. Виїхати назад можна в цей-таки вечір, але на поїзд можете й не встигнути. В Явасі, зрештою, є готелик, де можна переночувати, щоб не ночувати в Потьмі на станції. Часом можна впроситися до Москви й на поштовий поїзд. За чотири-п’ять днів впораєтеся. До речі, в Москві ви можете зайти в родину поета Даля, який також сидить у Явасі: чув про такий процес Даля?

Розповів мені докладно про цей процес; зрештою я вийшов від нього заспокоєний: дорога нашими людьми була проторена й вивчена, і нам не доведеться блукати в пітьмі Потьом, бо і я, відверто кажучи, був мандрівник недосвідчений і відчував перед невідомими прірвами чужих країв певний страх.

Відразу ж написав Ларисі листа: вона може визначити термін від’їзду, і я напишу Артурові, в який день ми приїдемо, хай про це ж напише й вона, і візьму тут, у Києві, квитки. Відверто кажучи, можливість відбути з Ларисою таку далеку мандрівку мене хвилювала. В тому-таки листі я запитав, як їй удалося полагодити все вдома? Лариса відповіла відразу, про те, як їй вдалося дістати вдома дозвіл на поїздку не обмовилася й словом — загалом же, ми могли поїхати днів через десять. Я написав про це Артурові, взяв квитки і став чекати. Мав ще проблему відпроситися на роботі і не знайшов іншого способу, як відверто все розказати бригадирові, бо вірив у його доброту.

— Це добре, що не забуваєш друга,— сказав той після паузи,— але ліпше тобі, такому зеленому, в такі діла не влазити. Подумай!

Тоді я розказав, що не просто хочу поїхати до друга, а маю супроводжувати його дівчину, яка сама в дорогу їхати боїться.

— Да, ситуація,— сказав бригадир.— Очевидно, так, мусиш їхати. Валяй! Тільки не збаламуть дівчину! Ми тут уже якось без тебе переб’ємося.

Знову подивився на мене уважно й відійшов. Я аж засвітився: ні, в світі таки не без добрих людей!..

І ось стою на автобусній станції, погода паршива: якась мрячка зі снігом, хоч надворі вже квітень, в повітрі розлито пронизливу вологість, я нервово палю сигарета за сигаретою. У гуртожитку я попередив хлопців, що зникаю на кілька днів, щоб не хвилювалися; отже, поїдемо просто на вокзал, де перебудемо кілька годин до поїзда; до речі, наміру втекти від батьків Лариса так і не здійснила, і ми з нею не бачилися після того суду. В мене набралося багато що в неї запитати, але попереду ще стільки спільних годин, що наговоримося досхочу. І от автобус повертає до автовокзалу, з нього починають висипати люди, я впізнаю усміхнену Ларису в заляпаній автобусній шибці, вона вискакує на асфальт і підставляє нарум’янену щічку — вражаюся, яка вона гаряча, та щока.

— Все в порядку? — запитує вона.

— Як в Сингапурі,— відказую я.— Квитки є, поїзд нас чекає. Але як тебе відпустили з дому?

— А чого мали не відпускати? — спокійно каже Лариса.— Я ж не з дому тікаю, а їду відвідати свого хлопця.

Я захопив її валізку, заодно і свою — ми рушили.

— А те, що зі мною їдеш, вони знають?

— Аякже, знають,— сказала Лариса.— Саму вони б мене не пустили.

— Ти героїчна дівчина! — мовив я не без захоплення.

— Героїчні жінки,— мовила Лариса,— кидали все і їхали туди, де сидять їхні чоловіки чи