Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Останні здобутки фотографії кидають до стіп собору всі будинки, зблизька, на наше око, часто такі самі високі, як вежі; ці світлини змушують одні й ті самі кам’яниці пересуватися як полки шерегами, розстрільнею, щільною лавою, зсувають на п’яцетті дві колони, хвилину тому такі одлеглі одна від одної, відсувають у глиб Салюте і примудряються на блідому й розмитому тлі втиснути безкрає видноколо під мостовий прогін, у проріз вікна, між листя дерева, вміщеного на передньому плані й яскравіше окресленого, оправляють якусь одну церквицю аркадами всіх інших; вони, такі світлини, можуть, на мою думку, досягти того самого, що й поцілунок: з трго, що нам уявляється одною річчю певного вигляду, добути сотню інших та ще й не меншої ваги, бо кожна з них пов’язана зі своєю особливою перспективою. Коротко кажучи, уже в Бальбеку Альбертина видавалася мені і такою, і такою; а нині, ніби шалено прискорюючи зміну перспективи та зміну забарвлення, які показує нам особа при побаченнях із нею, мені захотілося укласти всі ці побачення у кілька секунд, аби довідне відтворити явище розмаїття людської особистости і видобути всі вміщені у ній можливості — одну з одної, ніби з футляру — і в короткій мандрівці моїх губів до її щічки я побачив десять Альбертин; ця дівчина скидалася на багатоголову богиню, остання подоба, яку я бачив після попередніх, коли намагався наблизитися до неї, поступалася місцем новій. Допоки я не торкнувся її, я принаймні її бачив, від неї віяло тонким ароматом. Та ба, наші ніздрі й очі так само зле розташовані для поцілунку, як губи для цієї мети зле сформовані; нараз мої очі перестали бачити, а мій ніс, розплющений об щічку, уже не відчував жодного запаху, але, так і не закуштувавши смаку пожаданої троянди, я відгадав із цих прикрих ознак, що врешті цілую Альбертинину щічку.

Чи не тому, що ми розігрували сцену зовсім іншу, ніж баль-бецьку (щось ніби повний оберт якогось геометричного тіла): я лежав, а вона сиділа (маючи змогу відскочити в разі брутального нападу й скерувати втіху по своїй уподобі), вона дозволила мені з такою легкістю взяти те, в чому відмовила мені колись, та ще з такою сердитою міною? (Звісно, від того виразу любашний вираз, якого прибирало її личко з наближенням моїх губів, різнився лише дрібною зміною рис, але ця зміна була не менша, ніж ріжниця між порухом того, хто добиває пораненого, і порухом того, хто його рятує, між шляхетною парсуною і карикатурою.) Я не знав, чи треба мені за цю зміну кланятися й дякувати котромусь мимовільному благодійникові, який у ці останні місяці, в Парижі чи Бальбеку, розорав для мене переліг; я гадав, що саме наші пози й спричинили цю зміну. Проте Альбертина з’ясувала мені зовсім інший мотив, а саме: «Тоді, в Бальбеку, я вас іще не знала і могла подумати, що ви не з добрим духом». Це її міркування завдало мені мороки. Безперечно, Альбертина на хитрощах не ходила. Навряд чи жінка, опинившись сам на сам із приятелем, здатна в рухах свого тіла, в його відчуттях розпізнати той не вчинений і такий лячний для неї гріх, на який міг би її підбити хтось чужий.

У кожному разі, хоч би які зміни зайшли в її житті — зміни, здатні, може, пояснити те, чому вона так легко вгонобила мою перелітну і чисто тілесну жагу, тоді як у Бальбеку обурено дала мені, тоді щиро закоханому, відкоша, — ще дивовижніша зміна зайшла в Альбертині того самого вечора потому, як від її милощів я дійшов до скутку, чого вона не могла не помітити; я боявся навіть, що в ній це викличе легеньку огиду й ображену сором’язливість, які виказала Жільберта в подібний момент за лав-ровинами на Єлисейських Полях.

Сталося щось геть супротивне. Тільки-но я вклав Альбертину на ліжко і почав любувати її, вона прибрала виразу, якого я раніше в неї зроду не бачив, виразу добровільної покори, майже дитинного простосердя. Знімаючи з неї всі клопоти, всі звичні її поривання, мить, що передує насолоді, — схожа в цьому на мить, що настає по смерті, — наче вернула її помолоділим рисам невинність дитинства. Безперечно, всяка істота, яка має нагоду виявити свій хист, стає скромною, люб’язною, милою, а як відчуває, що цей хист дасть нам велику втіху, то сама з цього щаслива, і їй хочеться, щоб наше розкошування дійшло до щерти. Але в цьому новому виразі личка було в Альбертині щось більше, ніж звична безкорисливість, сумлінність і щедрість, було там щось на кшталт спадкової самопожертви: вона вернулася далі, ніж у своє власне дитинство, вона вернулася до юности свого племені. Надто не схожа на мене, — а я прагнув лише фізичного відпруження і таки знайшов його, — Альбертина, очевидно, вважала, що з її боку було б звичайною товстошкурістю вірити, ніби хтось може зганяти любовну оскомину без участи серця і на цьому класти всьому край. Вона (поспішайло ще г ілька хвилин тому!) тепер на мій нагад, що їй пора обідати (певна, що поцілунок — емблема кохання, а кохання над усі обов’язки), заявила:

— Дарма, менше з тим, часу в мене доста!

Здавалося, вона соромилася встати потому, як уконтентувала мене, соромилася з почуття пристойности — так Франсуаза, коли вважала за потрібне для «прилики», навіть як їй пити не хотілося, вихилити з призвоїтою веселістю келишок вина, яким частував її Жюп’єн, не посміла б піти, щойно доп’є послідки, навіть у важливій справі. Альбертина, — і то, мабуть, була (поряд з іншою, що вийде наяв згодом) причина, чому я несамохіть її жадав, — становила собою одне з уособлень юної французької селяночки, яка стоїть у бабинці Андрія Первозваного-в-полях. З Франсуазою, якій судилося незабаром стати смертельним Альбертининим ворогом, її зближували така сама ґречність у ставленні до господаря та чужинця, звичайність і пошана до ложа.

Франсуаза, яка по смерті тітки Леонії взяла моду квилити якимсь жалібним голосочком, вважала б за непристойність в останні місяці напередодні весілля своєї доньки ходити гуляти зі своїм нареченим не під руку. *

Альбертина, лежачи безвладно біля мене, сказала:

— У вас прегарне волосся, у вас дивовижні очі, ви милий.

Нагадавши їй,