Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

й не впізнаєте. Син цього огидного шинкаря з «Великих-ГУ-синіх», Ніколя, найгірший мерзотник нашої громади, причепився до бідолахи; він ганяється за нею, наче за дичиною. Коли не легко повірити, що такий багатій, як пан Рігу, який щотри роки міняє своїх служниць, все ж міг переслідувати дванадцятирічну негарну дівчинку, то нема нічого дивного, що Ніколя Тонсар бігає за Пешіною; Жюстен мені казав. Це було б жахливо, бо люди в тутешньому краї живуть, справді, як звірі; але Жюстен, двоє наших слуг і я — ми охороняємо маленьку; отож будьте спокійні, пані, вона ніколи не виходить сама, та й те тільки вдень і не далі, як звідси до Коншської брами. Якби вона випадково потрапила в пастку, то її почуття до Жюстена дало б їй сили й розуму чинити опір, як усякій жінці, що вміє огородити себе від ненависного чоловіка, раз серце її належить іншому.

— Заради неї я сюди й прийшла, — продовжувала графиня. — Я й не знала, як корисно тобі, що я прийшла, бо цій дитині не завжди буде тринадцять років… Вона погарнішає, ця дівчинка!

— О, пані! — усміхаючись, заперечила Олімпія, — я цілком впевнена в Жюстені. Яка це людина! Яке серце'… Коли б ви тільки знали, якою глибокою вдячністю пройнятий він до свого генерала, бо йому він, як каже, зобов'язаний своїм щастям! Він навіть надто палко віддається своїй прив'язаності, він, немов на війні, ризикує своїм життям і забуває, що тепер може стати батьком родини.

— Ну-от! А я готова була тебе пожаліти, — сказала графиня, кидаючи на Олімпію погляд, що змусив її почервоніти. — Але тепер я вже не жалію, я бачу тебе щасливою… Яке прекрасне, шляхетне почуття подружня любов! — додала вона, голосно висловлюючи думку, яку незадовго перед цим не наважилася сказати при абаті Бросеті.

Віржіні де-Труавіль заглибилася в свої мрії, і пані Мішо не порушувала її мовчання.

— Ну, чи чесна ця дівчинка? — спитала графиня, наче відриваючись від своїх думок.

— Не менше, як я, пані,— відповіла пані Мішо.

— Не базіка?

— Як та могила.

— Вдячна?

— Ах, пані, у ній іноді бувають спалахи покори передо мною, які виразно свідчать про її ангельську натуру; вона кидається цілувати мені руки й каже такі слова, що просто приголомшують… «Чи можна вмерти з кохання?», — спитала вона мене позавчора. «Чого ти мене про це питаєш?», — сказала я їй. — «Щоб знати, чи не хвороба це».

— Вона так сказала? — вигукнула графиня.

— Якби я могла згадати всі її слова, я б вам ще не те сказала! — відповіла Олімпія. — Можна подумати, що вона знає більше за мене.

— Як тобі здається, дитино моя, чи могла б вона замінити тебе при мені? Бо я все ж ніяк не можу обійтися без Олімпії,— сказала графиня, якось журливо усміхнувшись.

— Поки що ні, пані, вона занадто молода; але років через два — цілком… Потім, якби було потрібно, щоб вона пішла звідси, я б вас попередила. Її слід ще серйозно виховувати, вона не знає нічого в світі. Дід Женев'єви, дядько Нізрон, з тих людей, що скоріш дадуть собі голову відтяти, ніж збрешуть; він умер би з голоду при складі; такі вже в нього переконання, і внучка в нього вихована в таких самих почуттях. Пешіна вважала б себе рівнею вам, бо дідусь Нізрон зробив з неї, як він каже, республіканку, цілком так само, як дядько Фуршон робить з Муша волоцюгу. Я тільки посміюсь з її вихваток, але ви могли б розсердитися; вона вас шанує тільки як свою благодійницю, а не як людину вищого стану. Що з цим вдієш? Вона дика, як та ластівка… Материна кров теж є в усьому цьому.

— А хто ж була її мати?

— Як, пані, ви не знаєте всієї цієї історії? — відповіла Олімпія. — Так-от, син бланжійського церковного сторожа, гордовитий хлопець, як мені розповідали тутешні жителі, потрапив під час великого набору в солдати. Цей Нізрон у 1809 році ще був простим каноніром в якомусь із армійських корпусів, що дістав наказ з глибини Іллірії та Далмації швидко вирушити на Угорщину, щоб відрізати відступ австрійській армії в тому разі, коли імператор виграє битву під Ваграмом. Мішо мені розповідав про цю Далмацію, він там був. Нізрон, як видатний красень, полонив у Зарі серце якоїсь чорногорки, справжньої дочки гір, що не почувала огиди до французького гарнізону. Загубленій в очах співвітчизників, дівчині цій уже не можна було жити в місті після відходу французів. Отже, Зена Крополі, яку лаяли «француженкою», пішла за артилерійським полком; вона повернулася з ним у Францію вже після укладення миру. Огюст Нізрон просив дозволу одружитися з чорногоркою, яка була тоді вагітна Женев'євою; але нещасна жінка вмерла у Венсені від пологів у січні 1810 року. Усі документи, потрібні для шлюбу, прийшли через кілька днів; Огюст Нізрон написав батькові, щоб він приїхав по дитину з місцевою годувальницею і взяв немовля на своє піклування; він зробив цілком правильно, бо його самого незабаром було вбито осколком снаряда під Монтро. Записана під ім'ям Женев'єви і охрещена в Суланжі, маленька далматка потрапила під покровительство мадмуазель Лагер, дуже зворушеної усією цією історією; така вже, мабуть, доля у цієї дитини — бути на піклуванні у власників Егів. В свій час дідусь Нізрон одержав з замку і білизну для дитини, й грошову допомогу.

У цей момент графиня і Олімпія крізь вікно, біля якого вони стояли, побачили, що Мішо підійшов до абата Бросета й Блонде, які розмовляли, прогулюючись по просторому круглому, засипаному піском, майданчику, що повторював у парку зовнішній півмісяць.

— Де ж вона? — сказала графиня, — ти збудила в мені велике бажання побачити її…

— Вона понесла молоко дочці Гайяра до Коншської брами; вона має бути в двох кроках звідси, бо пішла вже понад годину тому.

— Ну, тоді я піду з цими панами їй назустріч, — сказала графиня, сходячи вниз.