Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

і податковому інспектору. У чиновників очі полізли з подиву, бо папір виявився справжнім, з усіма необхідними печатками. Не було до чого причепитися, хіба привітати новоспеченого плантатора. Тільки руками розводили: і хто б міг подумати, що на голову тамтому дикуну спаде справжня мана небесна.

Усі знали, що Сем отримав таку щедру винагороду або від Ель Даві, або від того європейця, що жив у них, а от за що — не змогли докумекати, як не пробували винюхувати у Сема. Хлопець відмовчувався. Забрав на плантацію усіх бездомних собак, які ревно стерегли багатство свого покровителя і гарчали на кожного, хто мав намір хоча б наблизитися до Семового господарства. Але таких було небагато, раз, два — і все. Хіба що крайня нужда заробити хоч якусь рупію змушувала чвалати сюди.

Семові помічників не треба, вистачить батька й молодшого брата. Вони переливають латекс з каністри, що приносить Сем, у чани, які стоять під дерев’яним навісом. Тут сік згущується і з сніжно-білого стає кремовим. Поруч — нарубані батьком стоси дров, якими розпалювали складену з каменю піч. Від диму латекс твердне, стає брунатним на колір.

Сем пішов далі — купив і поставив під навісом справжній механічний прес. Через валки пропускав затверділий латекс, з якого формувалися темні листи. Їх зв’язували у паки, готові до відправки на Суматру.

Сем так занурився у своє господарство, що відмовлявся їхати на ніч додому, залишався спати під навісом. Він не боявся джунглів — з ним були найвірніші чотириногі друзі.

Іще одну догму Сем засвоїв на власній шкурі — ніколи собаки його не зрадять, на відміну від підступних людей, на яких затаїв глибоку образу. Не хотів бачити нікого, ні з ким спілкуватися. Став навіть подумувати про те, що коли одружиться, обов’язково закладе свій, Семуторангдана Фалі, тотем, матиме свого покровителя — вірного пса.

Кейс з грошима закопав біля стовпа, що підпирав навіс, і навіть поклав на те місце камінь. Любив сидіти на ньому, недолугими звилинами обсмоктував сутність свого життя і раз за разом збивався, коли перераховував паки з латексом. А їх ставало більше й більше. Сем уже готував відправлення першої партії латексу на Суматру власним катером. Не доведеться перейматися збутом цінної сировини — спекулянти самі бігали і випрошували товар, набавляючи ціну.

Чи думав коли про те, що вбив Ероута? Ні. Принаймні, це не мучило його жахливими сновидіннями тут, на власній плантації. Ставлення до смерті у Сема, як і у решти мусульман Індонезії, спокійне. Велике життя Аллах дає людям для того, щоб у них вистачило часу усвідомити і збагнути свої гріхи. І трагедії у смерті тут не бачать. Їй ідуть назустріч.

Коли загинув Тіт і це підтвердилося по знайдених уламках від його катера, в селищі влаштували поминки-сламетан. Ні сліз, ні ридань. Недопустимо. Піддатися горю і слабості, оголити печаль серця — значить визнати себе безпомічним і слабким. Це тут осуджується.

Сем чекав тисячного дня після смерті Ероута. Це той рубіж, який повністю віддаляє перетвореного на прах мертвого від живого. І якщо досі до нього жодного разу не з’явився лелембут — злий дух, котрий входить в тіло і накликає хвороби або божевілля, значить Сем переміг дух Ероута.

Тут, серед тропічного лісу, Сем почувався вільним господарем, відмежованим від решти підступного світу гавканням собачої зграї. Тут нікому не треба кланятися і виконувати чиїсь накази. Дух Сема — вільний, і навіть лелембут, що вселявся у вбивць, караючи їх, оминув його. Іноді Сем шкірився від такої насолоди: стіна колючої гевеї стала непрохідною для лелембута.

Однак довго на камені не сиділося. В голові здебільшого робилося порожньо і навіть гулко дзеленьчало, як в дірявому, розсохлому коліні бамбука. І тоді Сем хапав важкий тесак-паранг і рушав на плантацію вирубувати підлісок, що заважав гевеї розпускати свої колючки. Може, це і був вияв його сумління?..

На березі селища, неподалік третього ліхтаря, погойдувався і ліниво хизувався прип’ятими ланцюгами з величезним навісним японським замком новий моторний катер, по правому борту якого йшов напис «Сем з Ентанго». Ще трохи, і його господар гонорово повезе першу партію латексових пак на Суматру. Про це загуло все селище.

Мати Сема теж вишивала по базару у новій кебайї[27] та кайні[28]. І коли сусіди при зустрічі питали про життя-буття, жінка відповідала по-новому:

— Чочог сенанг!

Для місцевих, котрі здебільшого говорили про свої убогі статки життєвою категорією «тідак сенанг», це викликало загальне зацікавлення. Перешіптувалися: звідкіль взявся мир і спокій на душі жінки, чому ніщо її не турбує? Сенанг, та й годі. Так визначалася тут ця життєва категорія. Мало хто з голоти дозволяв собі розкіш палити цигарку з гвоздикою — сенанг, мати покладистих, роботящих чоловіка та синів — сенанг, сидіти під дахом під час зливи — сенанг. У них здебільшого протилежне — тідак сенанг.

А тут ще таке зухвале — чочог — друга життєва категорія, сповнена філософського змісту відповідності. Бо все у світі, вважали, повинно бути в гармонії, все повинно пасувати, скажімо, як ключ до замка. Якщо чоловік і жінка чочог, то шлюб щасливий, або погода і земля чочог, то чекайте хорошого врожаю. А якщо родина Сема має власну плантацію, на якій працюють усі і сподіваються небавом отримати чималий зиск із зібраного латексу, то чому ж не говорити жінці, що у неї — все чочог, а вона — сенанг.

— Чочог сенанг! — відповідала на привітання мати Сема і дозволяла собі купувати на базарі цибулю, моркву і картоплю, які вряди-годи привозили торговці з гір Суматри. У вологих, постійно жарких долинах ці городні культури ростуть погано, а там дають добрі врожаї.

Тепер родина Семуторангдана Фалі їла м’ясо, в основному бабур-айям, рисову кашу-розмазню із шматочками курятини. Кістки збирали і відвозили на плантацію — там Сем з рук годував ними собак.