Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

важливих запитань, еге ж? Запитала, що ти таке, але не хто ти така.

Ніна вже перевдягнулася в одну з Мілиних суконь. Вона обсмикнула важкі спідниці.

— Гадаю, ти це й без того знаєш.

— Ніна Зенік. — Погляд мідних очей залишався незворушним. — Дівчина, котра покалічила мого батька. Мертвотниця.

— То так мене тепер називають фієрданці?

— І не тільки.

— Я агент равканського уряду. І приїхала до цієї країни, щоб звільнити людей на кшталт тебе, людей, наділених гришинською силою, котрі живуть у страху.

— Чому мій батько тебе не впізнав? — поцікавилася Ханна.

— Це, — пояснила Ніна, показуючи на власне тіло, — не я.

— У тобі є хоч щось справжнє?

— Навички, яких я тебе навчила. Усе, що я розповіла тобі про суть цієї країни, про її корумповану серцевину. — Ніна ковтнула повітря і притиснула руку до грудей. — Ось це справжнє, Ханно.

Дівчина відвела погляд.

— Ти мною скористалася.

— Так, — погодилася Ніна, — не заперечуватиму.

Ханнин погляд знову метнувся до неї.

— І не шкодуєш про це, чи не так?

— Мені шкода, що я завдала болю. Шкода, що я втратила твою довіру. Але ми солдати, Ханно, народжені воїнами. І ми робимо те, що слід. На кону були людські життя. Вони й досі там залишаються. Не думаю, що це єдине місце, де люди твого батька ставлять досліди на гришах.

Послушниця проковтнула клубок у горлі, і Ніна зрозуміла, що вона згадала дівчат на ліжках у палаті, немовлят у колисках та їхні страждання.

— Думаєш, є й інші?

— Інші бази. Інші фабрики. Інші лабораторії. Не вдаватиму, наче всі гриші — прекрасні люди. Чи всі равканці. Це не так. Може, і я не така аж хороша людина. Єдине, що мені відомо, — те, що роблять твій батько і його люди, неправильно. Їх слід зупинити. — Вона поклала руку Ханні на плече. — Ми можемо їх зупинити.

Дівчина озирнулася на фабрику, на повний фургон утікачок, на величний явір із гілками-кісточками, що височів над дорогою. Провела рукою по коротко підстриженій голові; тепер, коли пишна хмара волосся зникла, уперті риси обличчя здавалися різкішими, адже їх ніщо не пом’якшувало. Коли Ханнин погляд знову впав на Ніну, в її очах запалав новий вогонь.

— Урятуймо їх усіх, — сказала вона.

Попри всі випробування й небезпеки цього дня, попри всі виклики, що чекали на них попереду, Ніна відчула, як її накрило хвилею полегшення.

— Урятуймо їх усіх.

— Але, Ніно, — попередила Ханна, — більше жодної брехні.

— Більше жодної брехні, — погодилася Ніна, зі щирого серця бажаючи, щоб ці слова виявилися правдивими.

— З чого почнемо? — запитала Ханна.

— Попіклуймося про твого батька.

— Я його не вбиватиму.

Ніна відчула, як її вуста розтягнулися в усмішці.

— Це останнє, що я змушу тебе робити.

***

Коли Ханна пішла, щоб відтягнути непритомного Брума до лісочка на пагорбі, Адрік обернувся до Ніни.

— Більше жодної брехні? — перепитав він.

— Підслуховував, Адріку? — Ніна поглянула хлопцеві за плече. — Леоні у фургоні? З нею все гаразд?

— Ні. Завдяки тобі з нею не все гаразд. Леоні не наплутала нічого з ґнотами. Це ти підлаштувала нещасний випадок, — звинуватив дівчину Адрік. — Ти підлаштувала вибухи так, щоб вони зруйнували греблю. Ти ризикнула моїм життям, життям Леоні та незліченними життями пересічних містян.

Це була правда. Нінин учинок був нікчемний. То чому ж вона не шкодує про скоєне?

— Знаєш, чого я навчилася в Кеттердамі? — запитала Ніна, розглядаючи створене нею кістяне дерево. — Невинних людей немає. Сьогодні ти розвернув течію, Адріку. Ти не просто стримав воду, ти змінив думку цих людей про гришників. Ти здійснив диво.

— Це було не диво. Уміння, удача і створені тобою декорації з кісток.

Ніна стенула плечима.

— Фієрданці не вважають нас людьми, то, може, зараз вдала мить, щоб вони вирішили, що ми Святі. Так і робитимемо — здійснюватимемо диво за дивом у кожному містечку. Вони вже шепочуться про тебе так само, як шепотілися про Санта-Аліну. Гарантую, завтра вздовж усіх доріг стоятимуть вівтарі на твою честь. — Дівчина вигнула брову. — Однак тобі може не сподобатися, як вони тебе називають.

— Мені нічого з цього не подобається, — відрубав Адрік, проте допитливість усе ж таки перемогла. — Кажи.

— Санта-Леоні з Води. — Ніна на мить замовкла. — І Сан-Адрік Половинчастий.

Хлопець закотив очі.

— Нам пора, Ніно. Час спливає.

— Є ще дещо, — додала Зенік, хоча знала, що Адрік ніколи не пробачить їй того, що вона збиралася сказати: — Я розповіла не про все, що було в Брумовому листі.

Хлопець аж закляк.

— Що ти накоїла, Ніно?

— Там ішлося про план замаху на короля.

— Фієрданцями?

— Незрозуміло. Написали тільки, що Ланцов не стане проблемою для якогось Демідова. Що шпигуни вважають, наче ситуація незабаром вирішиться без зовнішнього втручання.

Адрік вилаявся.

— Нам слід поспішати до Г’яра. Як ти могла не розповісти нам про загрозу королівському життю?

Та хіба б це щось змінило? Королівське життя завжди було під загрозою. Ніколаї охороняють Толя й Тамар, а от Адрік змусив би їх скасувати план, вирушити до Г’яра і знайти члена мережі з доступом до літального апарату, котрий зміг би доправити повідомлення до столиці. Короля Равки захищало чимало людей. А у дівчат на вершечку гори була тільки Ніна.

— Ми затрималися лише на день, — нагадала вона. — Ще встигнемо повідомити короля.

— Ти не мала права таке вирішувати. Та зараз я цього з тобою не обговорюватиму. Ти відповіси за свій вчинок у Равці.

— Я з вами не поїду.

— Ніно…

— Я знаю, що мені слід робити, Адріку; мені більше ніколи не випаде такої нагоди. Равка зробила з мене солдата. Кеттердам зробив з мене шпигунку. А Ханна зробить з мене когось абсолютно іншого.

— Ніна, ти це несерйозно…

— Серйозно.

— Ми не зможемо підтримувати тут зв’язок із тобою. Ти залишишся без союзників і ресурсів. Якщо хоча б щось піде не так, тобі не вдасться звідси вибратися.

Ніна подивилася на руїни фабрики, над якими курився дим.

— Тоді доведеться пробити дірку в стіні.

36

Ніколаї

Терновий ліс стікав кров’ю. Живиця, що текла його стовбурами, була не золотою, а червоною, наче дерева померли разом з Єлизаветою. Гілля повсихало, гублячи шипи. Ніколаї вирвався з лісового полону, і кров з його ніг і рук закрапала на пісок. У грудях щось пульсувало, однак єдиною згадкою про те, що хлопець щойно простромив собі вістрям серце, був шрам у формі зірки. Ще один у його колекції.

Хлопець бачив, як розсипається вдалині Палац, а вежі падають на пісок. «Що ж залишиться?» —