Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Нілуццу, старший хлопчик, тремтіли, нишком стежачи за ним з хати. Невдовзі він звелів дружині розкласти вогнище й закип’ятити воду у великому казані. Вона, ошелешена, все виконала, не тямлячи, що то він збирається робити з тим казаном окропу.

— Матір Божа, — зойкала вона, — хай би хто прийшов та остудив йому кров!

Надворі світив місяць, у повітрі лунали пронизливі співи цвіркунів, наче промінчиками штрикаючи ніч.

— Нілуццу, — покликав раптом батько. — Біжи до тітки Сідори, отут поряд, тоді — до твого дядька Луццу, і скажи, щоб ішли до нас, негайно: чоловіки, жінки, діти — всі хай ідуть до нас. Втямив? Гайда, мигцем!

Нілуццу, замість зрушити з місця, остовпіло вирячився на батька, прикриваючись рукою, наче від потиличника.

— Татуню, я боюся, татуню…

— Боїшся? Падлючий ти сину! — гарикнув батько, давши йому стусана. А тоді обернувся до дружини:

— І ти з ним іди! Та миттю сюди вертайтеся, разом з усіма!

Дружина наважилась іще раз запитати крізь сльози:

— Але що ж ти збираєшся робити, Сару, любий? Не мовчи, заради всього святого!

Сару приклав пальця до рота, потім величним порухом тієї ж руки дав знак виконувати наказ.

А тоді, крадучись поміж дерев, ховаючись од місячного світла, він рушив до обійстя навпроти. Так підкрався до останнього фінікового дерева, якраз на межі. Серце колотилося в грудях, а у скронях гупало молотом. Він підскочив, коли неподалік, під дашком, форкнув мул. У ніздрі вдарив теплий масний сморід гною, а у вуха — веселий гамір: крики, сміх, брязкіт тарілок у мачушиній хаті. Визирнув сторожко з-поміж гілок. На подвір’ї нікого не було, крім тих самих шести в’ючаків, а трохи далі, біля хатніх дверей, — велетенська льоха.

Вона вмостилась, поклавши рило на передні кінцівки, опустивши вуха і приплющивши очі, ніби розмірковувала про щось, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Час від часу вона ніби зітхала, але то було вдоволене рохкання від повноти щастя.

Сару підкрався до неї тихцем, обережно простягнув руку їй до лоба і потроху став чухати. Свиня потяглась з насолодою і у відповідь скривила рило у «посмішці»: нарешті підставила шию.

Сару, тільки того й чекаючи, другою рукою встромив їй туди колуна, прохромивши й серце.

Повернувся він з непомірно важкою ношею майже водночас із дружиною й сином, яких супроводила вся вкрай перелякана рідня.

— Мовчіть, Бога ради! — звелів їм Сару, скидаючи зі полегкістю ношу, захеканий, весь у крові з голови до п’ят. — Буде тепер і нам свято, незгірш од їхнього! По чверть туші вам і дві чверті мені, бо таки заслужив! Та спершу зачекайте! Поможіть лишень оббілувати! Ти, Луццу, тримай отам! Ти, Сідоро, тягни на себе. А ти, Нілуццу, дістань з буфету таріль, отой великий, круглий! Печінку! Я хочу подарувати старій печінку! Мовчіть усі! Печінку — старій!

Він довго білував свиню; вийняв печінку і побіг мити у мисці, потім виклав її, лискучу, драглисту, на таріль і простяг синові.

— Біжи до діда, Нілуццу, і скажи йому так: «Мене прислав тато Сару із цим дарунком для баби Трези, нехай їй льоха буде здорова!»

© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.

Вчора й сьогодні

Війна почалася зовсім недавно.

Маріно Лерна добровільно вступив до офіцерської школи і, пройшовши прискорений курс навчання, здобув чин лейтенанта піхоти; відгулявши в родинному колі восьмиденну відпустку, він вирушив до Мачерати, у розташування своєї частини, дванадцятого полку бригади Казале.

Юнак розраховував місяць-другий відбути на учбовому зборі для новобранців, перш ніж відправитись на фронт. Замість цього, днів через три, коли він був у дворі казарми, чийсь голос несподівано викрикнув його прізвище; а піднявшись по сходах, він опинився серед інших одинадцяти лейтенантів, що прибули в Мачерату з різних офіцерських шкіл.

— То куди тепер? Навіщо?

— Тепер нагору, до зали. Полковник чекає.

Стоячи разом з товаришами струнко перед великим столом, заваленим паперами, він, з перших слів полковника карабінерів, який виконував обов’язки коменданта казарми, зрозумів, що наказ про їхню відправку вже отримано.

Очі, ще не звиклі після червневого сонця до мороку похмурої зали, розрізняли лише срібний візерунок на комірці полковникового мундира, його рожеву, по-конячому видовжену фізіономію, ніби поділену надвоє кавалерійськими вусами, та білі папери на столі.

Попервах Маріно, ошелешений навалою думок і почуттів, не збагнув значення слів, що промовлялися до них різким, металічним голосом. Він напружив усю свою увагу… так, так, ішлося саме про це: наказано вирушити наступного вечора.

Всім уже було відомо, що батальйони дванадцятого полку займали одну з найнебезпечніших і найважчих позицій близько Подгори; в численних безплідних атаках скосило чимало молодих офіцерів. Отож і вимагалося негайно прислати поповнення.

Тільки-но полковник відпустив юних офіцерів, як внутрішня напруга в кожного з них у першу хвилину вилилася в дивовижне заціпеніння, ніби всі вони раптово захмеліли. Та майже відразу на них накотила хвиля невтримних веселощів. Однак невдовзі вони опам’яталися й почали навперебій запевняти один одного, що радість їхня — щира.

Так чи інакше, всі гуртом вирішили негайно податися на телеграф і в обережних висловах сповістити рідних про майбутній від’їзд.

Усі, крім одного. Це був один з вісімдесятьох курсантів, що закінчили із Маріно Лерною офіцерську школу в Римі й одержали призначення в дванадцятий полк, прізвище його було Саррі; того Саррі аж ніяк не хотів мати за товариша юний Лерна, а зрадлива доля ніби навмисне вибрала саме його з випускників римської офіцерської школи і направила з ним в один полк.

Та насправді тому Саррі нíкому було повідомляти про свій від’їзд. За три дні, проведені разом у Мачераті, Маріно Лерна хоч і не змінив остаточно своєї думки про нього, та все-таки почав краще ставитись, може, тому, що з ним наодинці Саррі відкинув свою погорду, через яку його незлюбили товариші по роті. Маріно Лерна нібито зрозумів, що погорда Саррі випливає з його вдачі та природної потреби: ніколи не перейматися загальним настроєм, а будь-що вирізнятися з-поміж інших, доводити як завгодно, ніби почуття його не тільки інакші, а й прямо протилежні, а як розцінять це товариші, йому байдуже. Словом, не так сам Саррі, як його манера триматися викликала неприязнь, а він навіть пишався нею. Саррі був багатий і зовсім самотній, отож міг поводитись так, як йому заманеться.

З Рима він прихопив із собою до Мачерати дівулю легкої поведінки, яку утримував уже зо три місяці; її добре знали його товариші по роті. Саррі розраховував пробути в тилу не менше місяця і за цей час скуштувати всіляких насолод, принаймні найпростішої — плотської.