Читати книгу - "Холодний Яр"

— розвідку добру мають... Разів із п’ять, або й шість — добровольців по дорозі приймали, а все шістнадцять сідел вільних... Аж коло Іванівки — витягнули ми шило з мішка...

Довідуємся на лісничівці — йшов раненько загін „батька“ через ліс. Вночі сніжок припорошив свіжий, — бачу, в одному місці — звернули з дороги в ліс. Веду полк слідом... В зрубі у корчах тамті стояли... І знову до шляху вернулися... Тачанки — на доріжці у лісі залишалися... Ломаю собі голову — за яким чортом звертали?! Кажу хлопцям перешукати добре корчі — може де трупи покинуті. Трупів не найшли, а на місце підозріле наткнулися. Нагребано на купу листя, снігу... Розгребли — земля свіжо копана... Роскопали — двадцять два трупи... Роздягнені до гола, обличчя дрібно посічені, щоб роспізнати ніхто не міг... Ясним все відразу стало... Покинув я коло Миргорода бігати за ними — треба, думаю, щось мудрішого викомбінувати, — не варто без пуття вилякувати із наших околиць. А тут ви із будьоновками — наче з неба впали. Побачимо — кому що більше до лиця: чи чекістові — козацькі штани, — чи нашому братові — червона зірка...

-------------------------

Ще до прибуття Чорноліського полку — Загородній улаштував шофера на хуторі „під опікою“ своїх людей. Брати його із собою в рейд — не можна.

Підвечір — прибув до ліса Хмара.

При світлі й теплі вогнищ, козаки примірювали нові шинелі, військові убрання, шапки і відразу-ж передягалися в них. Власну одіж і рештки здобичі — зв’язували в тлумки, щоб відвезти і заховати в хуторах.

Коло півночі, близько тристап’ятьдесять „будьоновців“ на конях і тачанках — вирушили із розумієвського ліса в напрямку Ново-Миргорода. Попереді коливався бердичівський дарунок 84-у полку — червоний прапор. Штаб складався із Хмари, Загороднього, Хмари, Чорноти і мене. Моя чиста московська вимова плюс документи ад’ютанта 84-го полка — накладали на мене почесний обов’язок — розмовляти із стрічними представниками влади і війська, як що будемо розминатися з ними мирно.

Висиплялися у селі поблизу Ново-Миргорода із якого розіслали звідунів розшукувати слід „батька Вернигори“. Нечутно близько. Робимо ще один, довгий перехід. Із нової стоянки, одному із розвідників вдалося попасти на слід. Взяв „батько“ у якомусь селі добровольців і пішов у напрямку Ново-Українки. Рушаєм слідом.

В поході та на стоянках заховуємося так, щоб нікому в голову не прийшло, що ми не „будьоновці“.

За Хмелевою довідуємося, що „загін Вернигори“, завернув із степової місцевости і пішов знову в напрямку Звенигородки, обминаючи далеко села, що в них уже був. Завертаєм і ми.

Безпосередньо від селян, що вірили у нашу „червоність“ — годі щось довідатися. Хоч і ночував „батько Вернигора“ у селі, хоч і добровольців там набрав — мешканці села... „нічого про те не знали і не відали“... В одному селі лише прийшов увечері потайки місцевий селянин і відрекомендувавшись тайним агентом уповноваженого Чека — наговорив купу небилиць про „банду Вернигори“. Записали його прізвище „на колись“, дали на самогон і залишили в спокою.

Минав уже тиждень полювання, як довідалися коло полудня, що „батько“ виголошує промови в одному селі — збирається там заночувати.

Стаєм у селі кілометрах у десяти від „петлюрівців“. Козаки одержали наказ уважно стежити за переходячими, бо-ж, напевно, будуть у нас „батькові“ розвідники. А від їх донесень буде залежати чи загін втече — чи залишиться ночувати. Катря, що їздила тепер на тачанці в ролі „сестри милосердної“ — залишилася на полях і мала прийти до села, де ми стояли, пізніше. Треба було її арештувати на вулиці і, затримавши якийсь час у штабі, пустити, щоб ішла собі до села, де стояв „батько Вернигора“. Мала піти туди із розрахунком, що й там її притримають, а потім випустять. Треба було ближче розвідати справу, щоб знати, як до неї взятися.

Годину після того, як ми стали у селі — сам Будьоний, напевно, признав би нас за своїх... По городах і подвір’ях розпучливо кричали кури, рятуючи свої шиї від шабель наших „будьоновців“.

Пара сумлінних „рябків“, що забагато гавкали і хватали за поли довгих шинелів — лежали вже з простріленими головами. Хлопці самі вишукували по коморах різні „ласощі“ і давали їх заляканим господиням пекти та варити.

Не один дядько чухав плечі, доставши нагайок за те, що не скоро пригадав, де має овес для коней... Хоч і не взяли нічого, крім бутля наливки, — перевернули все горі дном у поповій садибі... Жалко було... Та треба було... Козаки — хто не вмів розмовляти по московськи — іменували себе „червоними кубанцями“. На вулицях горланили „Інтернаціонал“ та „Яблочко“, — вигукували семиповерхові матюки, до „небесної канцелярії“ включно.

Прийшов до штабу чотовий Хмари — повідомив, що крутиться у селі немісцевий селянин. Каже, що розшукує вкрадені у нього коні. Кажем арештувати і привести до штабу.

За кілька хвилин привели козаки дядька, що мав зарослу пику, дещо інтелігентнішу від одіжі. Беруся до нього з-московська:

— Ти хто такий?

— Ну — гражданін... значить селянин... (називає село).

— Що тут робиш?

— Ну — значить, коні мені вкрали... Ну, той розшукую — може де впізнаю... Самі, товаріщ, знаєте — на весну, без коней, — ніяк невозможно... А купити другі — нема за що... От — пожалуста — удостовереніє...

Дає посвідку сельради, що дійсно селянин того села, та що дійсно вкрадено йому коні.

— А — не пильно з цим — хай зачекає, — скінчимо вже ту справу. — Незадоволено одізвався по московськи Чорнота. — Зачекайте з ним на дворі! — кивнув до варти.

Вартові вивели арештованого. Андрій підніс палець.

— Ось — ось Катря до села прийде... іди, Загородній, розпорядися, щоб її арештували і потримали з ним на подвірі. Потім разом на допит... Зрозуміли?..

„Розуміти“ не було чого — думка добра.

Дядько добре намерзся, поки варта привела до нього ще й Катрю. Потримавши вже обох із чверть години на дворі — кажу вести до хати.

Вартовий рапортує:

— Вот — товарищ ад’ютант — єщйо какую то падазрітєльную женщіну задєржалі!..

— Ви хто така?

— Я учителька. Учителювала в Златополі, тепер звільнилася і йду до дому у Звенигородку.

— Знаємо ми тих учительок, — буркнув своєю каліченою „Московщиною“ Хмара, — сама контр-революція петлюрівська...

— Прошу мене не ображати! — шарпнулася Катря. — У мене два брати в червоній армії добровільно служать, — один політрук! І сама я „лікбез“ у Златополі організувала, із комсомолками