Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

крізь отвір. Аж тут вона перевела дух і, отямившись трохи, стала діяти зібраніше. Зокрема, вона не пустила Дженні, яка в нестямі кинулася була знову брати на засув двері, а залишила їх прочиненими доти, аж доки переконалася напевне, що більш ніхто не біжить ховатися до блокгауза. Тільки побачивши, що нікого зі своїх поблизу нема, вона дозволила, нарешті, зачинити двері. Тепер її розпорядження стали більш обдумані, а дії спокійніші. Дозволивши взяти двері тільки на один перехресний засув, вона залишила Дженні на сторожі біля дверей, щоб та негайно впустила своїх, якщо хто з них прибіжить шукати захисту в блокгаузі, а сама полізла по драбині на другий поверх, звідки крізь бійниці можна було оглянути весь острів, наскільки це дозволяли навколишні кущі. Підбадьорюючи свою товаришку, щоб тій не було так страшно, Мейбл якнайуважніше оглянула все довкола блокгауза.

На превеликий свій подив, вона спершу не побачила на острові жодної живої душі — ні своїх, ні ворогів. Ніде не було видно ні французів, ні індіян, хоч вона точно визначила по білій хмаринці, що пливла за вітром, де їх треба шукати. Ті постріли було зроблено десь від того острова, звідки припливала Роса, одначе, де були тепер вороги,— ще на тому острові, а чи вже висадилися на їхній, Мейбл сказати не могла. Та глянувши крізь бійницю на те місце, де лежав Мак-Неб, вона заціпеніла від жаху: усі троє солдатів лежали, розплатавшись, неживі поряд зі своїм командиром. Вони збіглися туди на постріл і були майже одночасно покладені на місці невидимим ворогом, якого капрал так недооцінював чи тільки прикидався, буцімто недооцінює.

Ніде не було видно тільки Кепа та поручника М’юра. Стривожена Мейбл проглянула крізь дерева кожен метр землі, лазила навіть на саме піддашшя, тобто у башту блокгауза, звідки можна було, наскільки те дозволяли дерева й чагарі, оглянути весь острів, та марне. їй уже ввижалося, що вона от-от натрапить очима на труп дядька, розплатаного, як і ті солдати, проте його ніде не було видно. Повернувшись у той бік, де був пришвартований до берега їхній човен, Мейбл побачила, що він стоїть на тому самому місці, — і вона зробила висновок, що М’юрові щось перешкодило втекти у тому напрямкові.- Одним словом, на острові панувала цвинтарна тиша, і тіла забитих солдатів робили всю картину незвичайно страхітливою.

— Ради бога святого, міс Мейбл! — гукнула знизу жінка, яка вже хоч і не могла більше мовчати од страху, проте не забувала про форму звертання до нашої героїні, котру більше поважала за її витончені манери, ніж за посаду, яку обіймав у полку батько дівчини.— Ради бога святого, міс Мейбл, скажіть, живий ще хто з наших чи ні? Здається, там ніби хтось стогне, і що далі, то немовби все слабше й слабше. Ой леле, там же їх, бідних, мабуть, усіх порубають індіяни своїми томагавками!

Мейбл тут згадала, що один солдат серед забитих — чоловік Дженні, й аж здригнулася, на мить уявивши, що може з відчаю наробити Дженні, почувши про смерть свого чоловіка. Стогін теж навряд чи давав жінці якісь надії, хоч Мейбл і сама потерпала, чи то часом не стогнав десь поблизу її дядечко.

— Ми у владі святого провидіння, Дженні,— відповіла їй Мейбл.— Нам треба уповати на нього й користатися з цього надійного прихистку. Стережіть добре двері і ні в якому разі без мого дозволу не відчиняйте нікому!

— О, та скажіть же, міс Мейбл, чи не видко там де-небудь Сенді? Якби тільки можна було якось переказати йому, що я жива-здорова, хай би бідному чоловіченькові було хоч легше на душі, де б він не був — на волі чи в полоні.

Але її чоловік Сенді лежав мертвий, і його добре було видно з бійниці, в яку саме дивилася наша героїня.

— Чому ж ви нічого не кажете, є там Сенді чи ні? — нетерпляче допитувалася Дженні, збентежена мовчанкою дівчини.

— Там лежать кілька наших довкола небіжчика Мак-Неба,— не зовсім прямо відповіла Мейбл, вважаючи блюзнірством відверто говорити неправду в такому жахливому становищі, в якому опинилася Мейбл.

— І Сенді серед них теж? — скрикнула жінка так гучно й таким страшним голосом, що він у неї аж ніби надірвався й захрип.

— Мабуть, так, авжеж, бо я бачу одного, двох, трьох... аж чотирьох солдатів і всі в червоних мундирах нашого полку.

— Сенді! — в нестямі вигукнула жінка — Чому ти не бережеш себе, Сенді?! Біжи хутчій сюди, чоловіче, і будемо тут укупі ділити і горе, й радощі. Кинь ти свою дурную дисципліну та несусвітні свої поняття честі! Сенді! Сенді!

Мейбл почула, як повернувся засув, а потім заскреготіли на завісах важкі двері. Чекаючи неминучого, щоб не сказати — найжахливішого,— Мейбл припала до рійниці і невдовзі побачила, як Дженні мчить поміж кущами туди, де купою лежали забиті. За мить жінка була вже на місці фатальних подій. Страхітливий удар так нагло й несподівано звалився на її плечі, що сердешна жінка у своєму переляці спочатку, здавалося, гаразд не усвідомлювала всю його силу. В потьмареному розумі жінки пройманула дика, напівбожевільна думка: їй примарилося, буцімто вояки прикинулися мертвими, аби налякати її. Вона схопила руку свого чоловіка, яка була ще тепла, і в цю мить їй здалося, ніби він на вустах стримує усмішку.

— Чого це ти намислив легковажити своїм життям, Сенді?! — крикнула вона, шарпаючи його за руку.— Коли ви, як порядні солдати, не сховаєтеся до блокгауза, вас до ночі переб’ють ці трикляті індіяни! Мерщій! Мерщій!.. Як можна гаяти дорогоцінну мить!

Відчайдушним зусиллям жінка потягла небіжчика до себе так, що його голова перевернулася на другий бік, і тепер малесенька ранка на скроні, пробитій кулею, та ще кров, що сочилася з неї, остаточно відкрили їй причину мовчанки її чоловіка. Щойно страшна правда із швидкістю блискавки дійшла до її розуму, сердешна жінка заломила руки й так зойкнула, що луна відгукнулася аж на довколишніх островах, а сама страдниця впала на мертве тіло чоловіка. Та хоч яке моторошне й нелюдськи страхітливе було це голосіння, воно видалося ніжною мелодією в порівнянні з дикунським вереском, що нараз пролунав по тому зойкові. То гримнув з усіх схованок жахливий бойовий клич, і зо двадцять страхітливо розмальованих і чудернацько зодягнених індіян повискакували із засідок і кинулися до трупів, щоб здерти з них жадані скальпи. Першим пригнався Гостра Стріла і томагавком розтрощив голову безпам’ятної Дженні.