Читати книгу - "Аутсайдер"

сподобався Біллу, бо детектив Ралф Андерсон так само вважав, що кожну справу треба доводити до кінця.

Але були й відмінності, не лише те, що Ралф був на три­дцять років молодший від Білла, коли той помер. Ралф припустився жахливої помилки, привселюдно заарештувавши Террі Мейтленда, і тільки потім усвідомив справжні масштаби цієї справи. Це — лиш одна з відмінностей і, певно, не найважливіша, як би він цим тепер не переймався.

«Господи, допоможи мені сказати йому те, що треба сказати, бо це — мій єдиний шанс. І хай він мене почує. Прошу, Господи, хай він мене почує».

— Щоразу, як хтось із вас говорить про чужинця, то це завжди умовний спосіб, — сказала вона.

— Я не певен, що розумію тебе, Голлі.

— А я гадаю, що розумієш. «Якщо він існує. Припустімо, що він існує. За умови, що він існує».

Ралф мовчав.

— До інших байдуже, але мені треба, щоб повірив ти, Ралфе. Треба, щоб ти повірив. Я вірю, але одної мене замало.

— Голлі…

— Ні, — гаряче відказала вона. — Ні. Вислухай мене. Розумію, схоже на маячню. Але чи ідея про El Cuco для тебе більш незбагненна, ніж усі ті страшні речі, які кояться у світі? Я не про стихійні лиха чи нещасні випадки, я говорю про вчинки деяких людей. Чи не був Тед Банді просто різновидом El Cuco, перевертнем, який вдягав одне обличчя перед своїми знайомими, а друге — перед жінками, яких убивав? Останнє, що бачили ті жінки, — це те друге обличчя, внутрішнє, обличчя El Cuco. І він не один. Вони поміж нас. Ти це знаєш. Вони наче прибульці. Чудовиська поза межами нашого розуміння. І в них ти віриш. Запроторив декількох за ґрати, може, навіть був присутній на страті.

Ралф мовчав і міркував над почутим.

— Дозволь поставити тобі одне запитання, — попросила Голлі. — Припустимо, що саме Террі Мейтленд убив ту дитину, відкусив від неї шмат плоті, встромив у неї гілку. Чи був би він для тебе менш незбагненний, ніж те ство­ріння, що ховається в печері? Чи міг би ти сказати: «Я розумію темряву і зло, які ховаються за маскою дитячого спортивного тренера і доброго члена міської громади. Я точно знаю, що спонукало його на вбивство»?

— Ні. Я арештовував чоловіків, які накоїли жахливі речі, й одну жінку, яка втопила у ванні власну дитину, але я ніколи не розумів їх. Здебільшого вони самі себе не розуміють.

— Не більше, ніж я розумію, чому Брейді Гартсфілд задумав вчинити на концерті самогубство й забрати із собою більше тисячі невинних дітей. Я прошу, щоб ти зробив одну просту річ. Повірив у це. Хоч на найближчу добу. Можеш?

— А ти зможеш заснути, якщо я погоджуся?

Вона кивнула, ні на мить не відриваючи від нього погляду.

— Тоді я вірю. Принаймні протягом наступної доби я віритиму, що El Cuco існує. Чи є він у Мерісвіллській дірі, чи немає, але він існує.

Голлі видихнула й підвелася. Розтріпане вітром волосся, піджак від костюма звисає з плеча, футболка вибилася з-за пояса. Ралф подумав, що вона має милий і водночас дуже вразливий вигляд.

— Добре. Я йду спати.

Ралф провів її до дверей і відчинив. Коли Голлі вийшла за поріг, він сказав:

— Всесвіту краю немає.

Вона похмуро глянула на нього.

— Правильно. Краю немає цій прибитій штуці. Добраніч, Ралфе.

Мерісвіллська діра

  27 липня

  1

Джек прокинувся о четвертій ранку.

Надворі дув вітер, сильно дув, і в Джека все тіло боліло. Не тільки шия, а й руки, і ноги, і живіт, і дупа. Пекло, мов сонячний опік. Він відкинув простирадла, сів на краю ліжка та ввімкнув лампу, що випромінювала хворобливо-жовтувате сяйво на шістдесят ват. Джек оглянув себе й нічого на шкірі не побачив, проте боліло все одно. Біль ішов зсередини.

— Я зроблю, що ти хочеш, — сказав він гостю. — Я їх зупи­ню. Обіцяю.

Відповіді Джек не почув. Гість чи то мовчав, чи то його тут узагалі не було. Принаймні не зараз. А раніше був. У тому клятому сараї. Єдиний легкий, лоскотливий дотик, мало не пещення, та його виявилося достатньо. Тепер Джек сповнився отрутою. Раковою отрутою. І сидячи тут, у цьому сраному мотелі, задовго до світанку, він уже був не так певен, що гість зможе забрати те, чим його нагородив. Але чи був у Джека вибір? Треба спробувати. Якщо не спрацює…

— Застрелюсь?

Від цієї думки йому стало трохи краще. Вихід, якого не було в його матері. Тож він промовив це знову, уже рішучіше:

— Застрелюсь.

І жодних похміль. Не треба буде їхати додому, чітко дотримуючись ліміту швидкості, гальмувати на кожному світлофорі, щоб тебе не зупинили, коли ти знаєш, що видув алкоголю принаймні на 1, а може, навіть 1,2 проміле. Ніяких дзвінків від колишньої, яка нагадує, що він знову спізнився зі щомісячним чеком. Наче він сам не в курсі. Що вона робитиме, як ті чеки припинять надходити? Доведеться їй піти на роботу, хай побачить, як жилося другій половині, хник-хник-хник. Не треба буде сидіти цілими днями вдома й дивитися «Еллен» і «Суддю Джуді» [249]. Ото шкода.

Джек одягнувся й вийшов надвір. Вітер був не те щоб холодний, проте різкий і пробирав до кісток. Коли Госкінз виїхав із Флінт-Сіті, стояла спека, і він не подумав при­хопити із собою куртку. Чи змінний одяг. Чи навіть зубну щітку.

«У цьому твоя суть, любий, — почув він голос своєї благовірної. — Уся твоя суть. Тебе тільки по смерть посилати».

Автівки, пікапи й кілька туристів — усі стягнулися до мотелю, мов цуценята на годівлю. Джек пройшовся критим хідником, подивився, чи синій кросовер докучників нікуди не поїхав.

Автівка була на місці. Докучники лежали по своїх номерах і бачили приємні, безболісні сни. Джек побавив себе фантазією — пройтися від номера до номера й перестріляти їх усіх. Ідея зваблива, проте безглузда. Він не знав, де вони розташувалися, і, без сумніву, хтось, і не обов’язково вождь Докучник, почне відстрілюватися. Це ж, зрештою, Техас, де люди й досі тішилися думкою, що живуть у часи стадників і стрільців.

Краще чекати їх там, де сказав гість. Там він зможе їх перестріляти й бути певним, що йому це зійде з рук. На багато миль навколо — ні душі. Якщо по виконанню роботи гість забере отруту, буде добре. Як не забере, Джек ковт­не дуло свого службового «глока» і натисне на гачок. Уявляти, як наступні двадцять років колишня працюватиме офіціанткою чи на фабриці рукавичок, — це, звісно, забава, але фактор не вирішальний. Джек не хотів відходити так, як його матір, коли за найменшого поруху шкіра починає репатись. Ось вирішальний фактор.

Дрижачи, він сів у свій пікап і рушив до Мерісвіллської діри. Місяць завис над обрієм, мов холодний камінець. Дрож переріс в трясавицю, таку сильну, що Джек кілька разів майнув за уривчасту білу лінію. Нічого страшного, усі фараони курсують