Читати книгу - "Американські боги"

сидів у порожньому офісі і дуже хотів, аби щось його відволікло. Зрештою він неохоче взяв «Протоколи Приозерської ради», розгорнув посередині і став читати.

Наказ, який забороняв харкати на тротуари і підлогу громадських приміщень, а ще випльовувати жувальний тютюн, внесли і затвердили вісьмома голосами проти чотирьох у грудні 1876 року.

Леммі Хаутала, хлопчина дванадцяти літ, «на превеликий жаль, заблукав у лихоманці і загубився» тринадцятого грудня 1876 року. «Розшуки почали не гаючи часу, але мусили припинити через сильні снігопади». Міська рада одноголосно постановила висловити співчуття родині Хаутала.

Пожежу у стайнях Ольсена наступного тижня погасили. Ні коні, ні люди не постраждали.

Тінь вивчав дрібний набір щільно задрукованих колонок. Леммі Хауталу більше не згадували.

Тоді його щось ніби вжалило, і він перегорнув сторінки далі, до зими 1877 року. Він знайшов те, що шукав, десь серед січневих хронік. Джессі Ловат, вік не вказано, «негритянське дитя», зникла в ніч на двадцять восьме грудня. Записи припускали, що її «викрали так звані мандрівні торговці, які повтікали з містечка після того, як їх спіймали на певного роду злодійських учинках. Вважається, що вони мандрують до Сент-Пола». До Сент-Пола надіслали телеграми, але безрезультатно. Родині Ловатів співчуття не висловили.

Тінь саме став вивчати записи за зиму 1878 року, коли це постукав Чед. Шеф поліції мав присоромлений вигляд, ніби дитина, що принесла додому двійку в щоденнику.

— Пане Айнзелю... Майку. Мені дуже прикро. Я вдячний, що ти не влаштовував жодних скандалів. По-людськи ти мені подобаєшся. Але це нічого не змінює, сам розумієш.

Тінь сказав, що все розуміє.

— У мене нема вибору. Мушу тебе заарештувати за порушення умов дострокового звільнення, — і шеф поліції Чед Малліґан зачитав Тіні його права. Заповнив папери. Взяв відбитки пальців. Провів його коридором до слідчого ізолятора округу, який був розташований в іншому кінці будівлі.

З одного боку коридору була довга конторка і кілька дверей. З іншого — одні двері і дві заґратовані кімнатчини. В одній з них під тоненькою ковдрою на цементному лежаку спав якийсь чоловік. Інша стояла порожня.

За конторкою сиділа сонна на вигляд жінка в коричневій уніформі. Вона дивилася шоу Джея Лено на маленькому портативному телевізорі. Вона взяла від Чеда папери і підписалася, що прийняла Тінь. Чед не пішов одразу, а став заповнювати ще якісь бланки. Жінка обшукала Тінь, забрала всі його пожитки: гаманця, монети, ключа, книжку, наручний годинник, поскладала їх на конторку. Тоді видала йому пластиковий пакет із помаранчевою формою, скомандувала іти до заґратованої комірки і там перевдягнутись. Він міг залишитись у власній білизні і шкарпетках. Тінь перевдягнувся у помаранчевий одяг і перевзувся в гумові капці. В комірці немилосердно смерділо. На спині помаранчевої кофтини, яку він вдягнув через голову, виднівся великий напис чорними літерами: «В’язниця Лісового округу».

Металевий унітаз забився і був по вінця заповнений мішаниною з рідкого лайна і спіненої застояної сечі.

Тінь вийшов, передав жінці свій одяг. Вона запакувала речі до пластикового мішка, куди раніше поскладала інші його пожитки, тоді попросила підписатись у бланку. Тінь підписався іменем Майкла Айнзеля, хоч і спіймав себе на тому, що думає про Майка як про когось іншого — як про когось, з ким він був знайомий, хто йому подобався, але кого він більше ніколи не побачить. Перш ніж віддати жінці гаманця, Тінь у ньому покопирсався, а тоді попросив у жінки:

— Припильнуйте за ним. У ньому — все моє життя.

Жінка забрала гаманця і запевнила Тінь, що з нею гаманець у цілковитій безпеці. Вона навіть попросила Чеда підтвердити її слова, і той, підвівши голову від документів, погодився, що Ліз і справді ще ніколи не губила речей заарештованих.

Перевдягаючись, Тінь непомітно заховав у шкарпетку чотири стодоларові банкноти з гаманця і срібний долар зі Свободою, що його витяг із кишені.

— Слухай, — звернувся він до Чеда, коли закінчив, — а можна мені почитати мою книгу?

— Вибач, Майку. Правила є правила.

Ліз віднесла пакет з Тіневими речима до кімнати в глибині. Чед сказав, що залишить Тінь у надійних руках Ліз Б’ют. Втомлену на вигляд Ліз цей комплімент, схоже, не вразив. Чед забрався. Задзвонив телефон і Ліз, чи, точніше, пані Б’ют, взяла слухавку.

— Добре. Добре-добре. Гаразд. Жодних проблем.

Тоді поклала слухавку і закотила очі.

— Халепа? — перепитав Тінь.

— Так. Не дуже. Трохи. Вони присилають когось по тебе. З Мілвокі. Маєш якісь хронічні захворювання, діабет чи щось типу того?

— Ні. Нічого такого. А в чому, власне, халепа?

— В тому, що мені тепер треба, щоб ти просидів три години в мене під носом. Ота комірка, — вона показала на камеру, де спав чоловік, — зайнята. Мені треба пильнувати, щоб він не вкоротив собі віку. Я не можу посадити вас разом. А заповнювати всі папери на те, що я тебе взяла під відповідальність нашого округу, щоб потім знову виписувати тебе через три години, не вартує мороки. А в оту камеру, — вона похитала головою і показала на кімнатку, де він перевдягнувся, — ти, певно, і сам не захочеш. Бо там забитий унітаз. Жахливо смердить, еге ж?

— Так. Гидотно.

— І це ж базова людська гідність! Не можу дочекатися, поки ми вже переберемося в іншу будівлю. Одна із жінок, яку ми тут замкнули вчора, здається, змила в унітаз тампон. Я всіх завжди попереджаю так не робити. Там стоять спеціальні смітники! Тампони забивають труби. І кожен чортів тампон, який вони змивають в унітаз, коштує округу добру сотню баксів на сантехніка. Ти можеш сидіти тут, якщо я вдягну на тебе наручники. А можеш піти в камеру, — вона помовчала, змірюючи Тінь поглядом. — Вибирай сам.

— Не те, щоб я був задоволений таким вибором, але я за наручники.

Ліз зняла наручники з пояса, і ніби щоб нагадати Тіні про те, де він, поплескала по кобурі з пістолетом:

— Руки за спину.

Наручники стискали масивні зап’ястки Тіні. Ліз застібнула кайданки у нього на ногах і всадовила на лавочку в дальньому кінці конторки біля стіни.

— Домовмося про те, що ти не завдаватимеш клопоту мені, а я не завдаватиму клопоту тобі.

Вона повернула телевізор так, щоб Тіні було видно екран.

— Дякую.

— Коли ми матимемо новий офіс, таких дурниць більше не буде.

Ток-шоу закінчилось. Джей і його гості з усмішкою побажали телеаудиторії добраніч. Почалась серія ситкому Cheers. Тінь ніколи раніше