Читати книгу - "Син"

лишень витріщився на мене.

— Її звуть Моллі, — додав я.

— Ти ба! Він при мені жодного разу про неї не згадував… Я тобі ось що хотів сказати: за кілька тижнів сюди приїде мій давній приятель — негр на прізвисько Сніжка. Він залишиться в нас пожити на якийсь час.

Я нервово відкашлявся, а тоді мовив:

— А я прийшов, щоб поговорити з тобою про Марію Ґарсія.

— За що ти її вподобав? От її мати — та була красунею…

— На мою думку, Марія теж вродлива.

— Ось що: я хочу, щоб вона якнайскоріше вшилася з нашого дому.

— Вона ще не одужала.

— Це не має значення.

— Для мене — має.

— Дозволь нагадати тобі три речі стосовно цієї жінки. По-перше, її зять стріляв у твого сина. По-друге, ми разом із юристами прийшли до них, щоб вони віддали нам Хосе та Чіко. На жаль, усе пішло не так, як нам того хотілося…

— Ти щонайменше спотворюєш факти.

Полковник відмахнувся від моїх слів так, ніби вони тхнули лайном.

— А по-третє, — вів далі він, — землю її батька було виставлено на продаж через борги. І це рано чи пізно сталося б — навіть якби Ґарсія залишилися живими. Вони ж не платили податки…

Я люто пирхнув.

— Так записано в офіційних документах, — торочив своє батько.

— І це змушує лише переконатися у фальші тих, хто зробив ті записи.

— Піте, я багато чого хотів би зберегти на цьому світі: індіанців, бізонів, і ще — безкраї прерії, де в радіусі двадцяти миль не можна було знайти жодного паркану. Однак ті часи безповоротно минули.

«А мамине життя — теж хотів би зберегти?» — мало не сказав я вголос.

— Дай Марії грошей, і нехай забирається, — говорив далі він. — Щоб до кінця цього тижня її вже не було в нашому домі!

— Ти виженеш її тільки через мій труп.

Він розтулив рота, проте не спромігся вимовити й слова. Його обличчя, розчервоніле від спеки, стало ще багрянішим.

— От тільки не треба в пляшку лізти… — почув я нарешті батьків голос.

Та на той час я вже йшов геть, запхавши руки в кишені. Оскільки вони страшенно тремтіли, доки я не дістався великого будинку.

Вирішив зателефонувати Саллі — може, вона проявить здоровий глузд і допоможе вирішити цей конфлікт. Ми з нею впродовж усього місяця не розмовляли (якщо їй треба було сказати мені щось важливе, вона передавала це через Консуелу), тож мій дзвінок став для неї справжньою несподіванкою. Вона сказала, що не збирається повертатися до Мак-Каллоу-Спрінґс, де, мовляв, змарнувала свої кращі роки. Після цього ми трохи побалакали про Чарлза та Ґленна, які досі проходять військовий вишкіл. Нам обом було очевидно, що наші хлопці вже не встигнуть повоювати. Я хотів сказати, що Чарлз буде розчарований через це, та все-таки передумав.

Потім Саллі спитала, чи не чув я про те, що вона провела останні два тижні в Беркширських горах (це в Массачусетсі) з «другом». І чи не тому я й зателефонував… Раптом я все-таки збагнув, що говорити з нею про Марію — найбезглуздіша річ у світі. Я розсердився на себе: мені-бо стало соромно через власні дурість і безпорадність. Саллі відчула це, та зрозуміла все по-своєму: нібито я приревнував її до того «друга». І одразу заговорила примирливим тоном:

— Мені ж так сумно через те, що тебе немає поряд! Якби ти був тут, я почувалася б значно краще.

— У мене багато роботи на ранчо, — пробурчав я.

— То між нами… усе скінчено? — після тривалої паузи запитала вона.

— Гадки не маю.

— Ну, ми ж не разом живемо, і…

— Мені байдуже, чим ти там займаєшся.

— Та я просто запитую. Адже не зовсім розумію, чи закінчилися наші з тобою стосунки.

— Ти можеш робити все, що тобі заманеться.

— Я й так знаю, що тобі начхати на мене, Пітере. І на всіх інших тобі так само начхати, бо всі твої думки завжди були тільки про те, який ти бідний-нещасний. І тобі подобається переконувати себе в цьому.

— Саллі, мені завжди було однаково, чим ти займаєшся. Чому це повинно цікавити мене тепер — я не розумію.

— От ніяк не збагну: і чому це я досі кохаю тебе? Так чи інакше, а кохаю-таки, і хочу, щоб ти про це знав. Ти можеш повернутися до мене будь-якої миті.

— Дуже мило з твого боку, — ото й усе, що я відповів.

Знову запала тиша.

— Слухай, Пітере! — мовила нарешті Саллі. — А що там із тією буровою установкою?

Спустився до кухні, щоб дізнатися, чи скоро буде готова вечеря.

— Ваш батько наказав мені не готувати їжу для Марії, — повідомила Консуела.

Я зміг лише розвести руками.

— Ну, я й подумала, що ви від добавки не відмовитеся, — додала вона.

Ні, про Марію не можна говорити ні з ким, навіть із Консуелою. Бо я вже знаю, що вона скаже (та й не тільки вона — будь-хто). Мені треба якнайшвидше потурбуватися про те, щоб Марія пішла геть. Для її ж власного добра…

Після десятихвилинних пошуків я знайшов її в бібліотеці. Це справді найкраща кімната в усьому будинку: там прохолодно, бо майже всі вікна виходять на північ; за вікнами — досить мальовничий краєвид (через те що в тому місці з-під землі б’ють невеличкі джерельця, напуваючи траву й дерева).

— Що сталося? — запитала Марія.

Я тільки нервово повів плечима.

— Ти ж ходив до свого батька, чи не так? Я бачила, як ти йшов у напрямку його хакале, а потім — назад.

І знову я не спромігся нічого сказати.

— Та я й так здогадуюся про все, — заговорила вона. — Консуела натякала мені…

— А… хіба твій батько не мав банківського рахунку?

— Мав, звичайно. Я змогла зняти звідти невеличку суму, і на ці кошти жила протягом останнього часу.

— То в тебе справді нічого не залишилося?

— Не хвилюйся через мене.

— Він уже «хвилюється», — невесело зітхаю я, маючи на увазі полковника.

— Земля перетворює людей на чудовиськ…

— Це не через землю.

— Ні-ні, саме через неї. Розумієш, мій двоюрідний дід був таким самим, як твій батько. Люди завжди були для нього не чим іншим як перешкодами — на кшталт посухи чи неслухняної корови. Він жив за єдиним принципом: «Якщо ти станеш у мене на шляху, я вирву серце з твоїх грудей раніше, ніж устигну щось подумати чи сказати». Якби його сини вижили! Мої батьки були нетутешні: тато навчався на другому курсі університету, коли не стало його дядька.