Читати книгу - "Вигнання з раю"

зробимо так. Пошлемо в «Сільські вісті» запитання до юриста. Мовляв, так і так, просимо відповісти, пояснити й помогти… Бо в нас що? Звичайне село. Які тут можливості? Обмежені. Ви тут не вміщаєтесь аж ніяк, Мотроно Іванівно. Вам треба ширше, на всю республіку. А республіка — це вже сила! Розумієте?

— Сила, кажеш? — заясніла білим лицем Мотрона Іванівна.

— Точно!

— І поможе?

— Вже як там не поможе, то ніде!

— Ну хіба що. Так ти сам і напишеш, чи як?

— Й напишу, а ви тільки підпишетесь.

— Підпишуся, підпишуся! Он і Набока вмер, і Білицький вмер, i Цьопа…

Гриша, здається, починав розуміти, чому дядько Зновобрать саме на цьому етапі суспільного розвитку вирішив передати владу іншому. Але чому цим іншим мав стати він, Гриша Левенець? Міг би запитати про це Ганну Панасівну, яка саме входила до кабінету, але спитав про інше:

— Ганно Панасівно, у вас оце тут завжди стільки людей?

— А ви їх повинні приймати і задовольняти їхні прохання й вимоги.

— Задовольняти? А коли я не можу?

— Вас обрали для того, щоб ви змогли. Ось я принесла сьогоднішню центральну газету, в ній якраз стаття про сільську Раду. Називається «Сто турбот». Я тут підкреслила найголовніше.

— Сто турбот? Підкреслили?

— Свиридон Карпович завжди просив мене підкреслювати те, що стосується нас, бо він газет читати не мав часу…

— Не мав часу? Як то?

— Ви теж не матимете. Бачите ж, тут написано: «Сто турбот».

— То це що в мене тепер — не життя, а стотурботність?

Ганна Панасівна була втілене терпіння.

— Ось тут написано. Дивіться: «Нашому голові сільської Ради до всього є діло. І чи налагоджене гаряче харчування механізаторів, і як працює побутова кімната в тваринників, і чи не зривається графік приїзду автолавки, і чи не порушується рішення сільвиконкому допомогти багатодітній сім’ї — в першу чергу завезти паливо, впорати город, забезпечити малюків одягом, безплатним харчуванням. Сто питань, сто проблем у нашого голови, і йому їх вирішувати, бо це задля людей».

З усього прочитаного Гриша зачепився за слова «забезпечити малюків одягом», які злякали його найбільше, бо не мав ніякого досвіду в цій справі, але Ганна Панасівна не дала йому часу на переляк, спокійно поклала газету на стіл і повідомила:

— Там до вас ваша помічниця.

— Яка помічниця? — аж підстрибнув Гриша. Коли б мав демонічні здібності, то звився б під стелю, вище, до самого неба, у космос, у безміри. — Яка в біса помічниця?

— Ваша. З комбайна.

І вже Ганни Панасівни немає, а в кімнаті дитя з пречистими очима, в яких витанцьовують чорно-сизі, як ресорна сталь, дияволи, його вчорашня помічниця Вірочка, яка десять днів тому закінчила десять класів і добровільно зголосилася, зголоси… зго… Вічному Гришиному помічникові Педану нарешті дали комбайн, Гриша зостався сам на «Колосі», машина підготовлена до збирання, ніяких проблем (до першої загінки, скажемо прямо, бо тільки перша загінка все скаже), але ж помічник потрібен, хоч як там хочеш, — і ось приходить до нього ця Вірочка і виграє очима так, як тільки й уміють вигравати веселоярівські дівчата, а Гриші треба не це грання, а робота. Десять днів він тільки про це й говорив Вірочці, та ось питання з питань: чи вона його слухала?

Може, для того, щоб сказати про це, і прийшла сьогодні до сільської Ради?

— Сідай, Вірочко, — сказав Гриша напівофіційно.

— Я сяду, — сказала вона покірливо.

— Як там наш комбайн?

— А я не знаю.

— Як то ти не знаєш?

— А мені нецікаво.

Тут Гриша обурився:

— Що ж тобі цікаво? Мене висмикнули, забрали сюди, комбайн зостався сиротою, ти там господиня, і тобі байдуже? Ти ж сама можеш бути комбайнеркою! Вирости й до Переверзєвої! Училася в самого Безкоровайного. Маєш свідоцтво.

— Що мені те свідоцтво? Я не можу без вас.

— Ну, ну, — сказав Гриша, — привчайся до самостійності.

— Ви не так мене зрозуміли, — ангельським голосочком промовила Віра.

— Не так зрозумів? А як тебе розуміти?

— Я не можу цього сказати усно, тому підготувала листа.

— Листа-а? Якого листа?

— У трьох примірниках. І один з них я залишаю вам, а сама йду і ждатиму…

Вона справді поклала перед Гришею якусь цидулу і нишком зникла.

Десь ми там згадували про греків, про їхні міфи і про незграбні спроби новітньої міфикології, але чого було варте все це поруч з аркушиком паперу, що ліг на столі перед Гришею Левенцем, мовби прилетівши з якихось незвіданих міфічних світів. Газета про стотурботність, зоставлена Ганною Панасівною з намірами найкращими, і цей аркушик од Вірочки, яку, з усього видно, мучать оті сизо-чорні чорти. Але до чого тут він? І чому він має стати жертвою всіх пристрастей, стихій, непорозумінь, безглуздь і невдоволень? Ще вчора він був там, де народився і ріс, на безмежних просторах, під безкрайніми небесами, на землі неміряній, безкраїй, сам почувався безмежним і вільним, як птахи і мрії, а сьогодні сам себе замкнув між чотирьох стін, ув’язнився в глині, в штукатурці. Що таке штукатурка? Штука турка. Турок підсунув нашим будівельникам штуку, і вийшло: штука турка. Мало ці турки мордували мій народ, так ще й тепер маємо страждати від їхньої підступності.

Але тут Гриша схаменувся, що такі неконтрольовані думки можуть призвести до міжнародних ускладнень, бо ж Туреччина — мирна сусідня держава, яка… Ага, подумав Гриша, а що я знаю про політику сусідніх держав? На комбайні міг собі дозволити розкіш незнання, а тут не маєш такого права. Може, в листі Вірочки є відповіді на ці питання, адже Вірочка — це молодь, а майбуття належить молодим!

Гриша присунув той аркушик, глянув, прочитав, коли б міг умерти, то вмер би одразу, але мав жити далі, тому ще раз перечитав це неповторне писання. Там значилося:

«Я не можу без тебе. Мене переманюють то туди, то туди, обіцяють золоті гори і все, що вище, а мені не треба нічого, і, коли й знайдеться справді якась сила, що відірве мене від нашого „Колоса“, хочу, щоб ти знав: дні, пережиті з тобою, зробили мене щасливою, бо кому ж було ще дано знати те, що зазнала я: захоплення, невіддільне від вдячності, пристрасть, перейняту шанобою і ні на йоту від того не меншу любов до людини царственої, розумної, відзначеної особливим талантом і винятковими здібностями. І хоч життя та обставини вимагали відстані й відгороджували від мене божество, що живе в тобі, я однаково була близька до нього, я знала тільки божество».

Гриша перечитав це божевільне писання тричі, намагаючись