Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Мабуть, мої справи зовсім кепські, Господь скоро прибере мене! — з якоюсь приреченістю в голосі відповів Михайлик.

— Ну що ти! Гріх так говорити! Ти одужаєш! Тобі обов’язково стане краще! — Орися взяла Михайлика за руку і з жалем подивилася на хлопчика — за що це йому? За чий гріх він несе кару, що так тяжко хворіє?

Михайлик піднявся з подушок і притулився до неї так, як зазвичай дитина притискається до матері. Для Орисі це стало несподіванкою, вона зніяковіла, але все ж обняла підлітка за худенькі плечі та почала гладити по голові.

— Як добре, що є ти, Орисю! Хоч ти мене жалієш, і біля тебе я відчуваю, що мене люблять, що я комусь потрібний. А батько... — Михайлик зітхнув.

— Хіба він не заходив до тебе сьогодні? — здивувалася дівчина.

— Ні. Він і не зайде, — гірко промовив хлопчик. — Няня казала, що він поїхав на полювання.

— Ну й нехай їде! Від нього однаково не доб’єшся доброти, — відповіла Орися, намагаючись приховати своє обурення такою жорстокою байдужістю батька до сина. Вона мимоволі згадала свого батька і його паніку, коли захворіли на віспу її молодші сестрички, — старий урядник сам сидів біля їхніх ліжечок і не відходив ні на мить. А Орисю до них не пускав, аби вона, боронь Боже, не заразилася.

«Господи, як можна так байдуже ставитися до рідного сина?! Невже Клесінський ставить свою гординю вище, ніж батьківську любов? Ох, бідний Михайлик! Але як же мені запитати в нього? — думала дівчина. — Ось як у такого хворого й нещасного хлопчика запитувати про те, що мені треба дізнатися? Однак зробити це треба!» Орисю почала мучити совість. Але що вона може вдіяти, щоби полегшити страждання Михайлика? Нічого. Хіба що пожаліти бідолаху та ласкаве слово сказати.

— А може, тобі у святі монастирі поїхати? — обережно почала Орися.

— Так без толку це все буде! — відповів підліток.

— А все ж! Де тут найближчі монастирі?

— У Барі є. У його околицях. Та лиш це марнування часу, — понуро відповів хлопчик.

— А далеко туди їхати? Довго? Може, як трохи потепліє, то з’їздимо удвох? Уранці поїдемо, а до вечора повернемося? — запитала Орися, але не зважилася перепитати, який саме це монастир — чоловічий чи жіночий, тож вирішила зайти з іншого боку.

— Та ні, за день ми не впораємося! Якщо верхи їхати, то за півдня можна лише туди дістатися. Тільки от я на коні не висиджу, занадто слабким став. А тобі взагалі краще на коня не сідати. Ти ж пам’ятаєш, як ледь не загинула на початку зими?

— А хіба немає більш короткої дороги? Невже вона одна й така довга? — обережно розпитувала Орися.

— Та чому ж немає! Є одна через землі пана Павловського. Це та, що починається зразу за нашим лісом, а потім повертає направо і йде весь час прямо. Вона найкоротша, але глуха. Нею мало хто їздить. Кажуть, нечисто там, хоча, на мою думку, це звичайні забобони. І їхати у візку цією дорогою — одна мука. А у весняне бездоріжжя й поготів! Тож доведеться забути про це, — відповів Михайлик, не замислюючись над тим, чому Орися так ретельно розпитує.

Дівчина міцніше пригорнула до себе хлопчика. Їй дуже шкода з ним розлучатися, але Орися розуміла, що не має іншого виходу.

— Дай я ляжу. Важко мені сидіти, — сказав Михайлик, стомлено опускаючи голову на подушки, і відвернувся.

Йому було гірко бачити жалість до себе в очах Орисі. Він прожив своє життя замкнуто, безвиїзно, завжди випробовуючи на собі зневагу батька. Михайлику дуже хотілося одужати і стати як усі чоловіки — сильним та спритним, їздити на полювання й ходити на війну, а не постійно кутатися в теплий одяг та сидіти біля гарячої печі! Але, мабуть, не судилося йому жити, як усі. Хлопчик заплющив очі. Орися тихо сиділа коло нього, тримаючи за руку, коли помітила, що Михайлик заснув. Тоді дівчина поправила йому ковдру й навшпиньках вийшла, намагаючись менше шарудіти спідницями.

Орися задумала втекти — ось чому вона розпитувала Михайлика. Розмова з Клесінським переконала її в тому, що вона тут більше не гостя, а полонянка. Полонянка пристрасті жорстокого і владного чоловіка. Дівчина не вірила запевненням пана Матвія, що він не тиснутиме на неї, примушуючи до заміжжя. Щоразу, коли Орися опинялася в його товаристві, то відчувала на собі хтивий погляд чоловіка. Тому вона зважилася самовільно взяти коня й поїхати до монастиря. Однак не знала, куди саме треба їхати, та й відчувала нездоланний дитячий страх знову впасти з коня. Тоді Орися вирішила вчинити простіше: умовити єдину близьку їй людину — Михайлика — поїхати з нею в монастирі. Адже разом із сином Клесінський її відпустить і ні про що не здогадається. А коли вони приїдуть у найближчий жіночий монастир, то вона все пояснить Михайлику й попросить у черниць притулку. Утім, хлопчикові було дуже зле, тож найближчим часом він не зможе подолати такий шлях. Випитавши дорогу, дівчина вирішила поїхати сама і якнайшвидше.

Із вечора Орися склала необхідні речі, гроші, які їй залишив Тимофій на той випадок, якщо вони раптом їй знадобляться, — її коханий потурбувався навіть про це! «Господи, хоч би мені вдалося! Поїду до Бара й уже там дізнаюся, де є жіночий монастир», — думала дівчина, укладаючись спати. А наступного дня Орися прокинулася ще затемна, тепло вдяглася, узяла свій вузлик і попрямувала до стайні. Конюхи вже не спали й возилися з кіньми.

— Савко, будь ласка, осідлай мені коня, — попросила Орися конюха, того самого, який був чоловіком Кшисі.

Конюх здивувався — він добре пам’ятав, який переполох здійнявся на початку зими, коли панна впала з коня, як невтішно ревла його дружина, переживаючи за свою господиню.

— Ох, панночко! Чи забула ти про те, як падала? — запитав Савка.

— Ну будь