Читати книгу - "Пробуджена Енея"

не має тематичної послідовності, що нагадує калейдоскоп популярного журналу.

Визначення стилю Силенкової “Мага віри” саме по собі становить проблему з огляду на її різностильовість з перевагою літературно-художнього жанру. Про це свідчать, зокрема, типово літературні риси: наявність вигаданих персонажів (створені Силенком образи прабатьків Русі “тата Оря і мами Лель” або образи волхвів Радегаста, Чари, віщого Гугула, Жадана, Богомира, Свадара, який нібито посвячує в рідну віру княжича Володимира) або авторська інтерпретація історичних осіб та приписаних їм діалогів у чисто літературному дусі (напр., місіонер Адальберт, за Силенком, мирно досліджує віру наших предків та їхні звичаї, бесідує з волхвами тощо). Такий стиль нагадує літературні ессе, написані в доступній, чи то навіть наївній манері, пристосованій до сприйняття української діаспори, переважна більшість якої – вже досить літні люди з незакінченою довоєнною освітою. Та й саме неорелігійне вчення Лева Силенка, який уже привернув увагу науковців [217; 496], потребує окремого детальнішого розгляду й з точки зору етнорелігійного відродження.

IV. 5. Рунвізм як рудимент

християнсько-монотеїстичного мислення

На мою думку, РУНвіра як назва релігії надто претензійна, тому я буду користуватися назвою “рунвізм” для позначення не самої організації чи релігії, а світоглядного явища, спричиненого РУНвірою. Для цього є всі необхідні підстави. По-перше, сам творець цієї неорелігії називав її “рунвізмом”, про що свідчать факти: на початку 70-х років у Канаді видавалися газети “Рунвіст” і “Юний рунвіст”). Зокрема, термін “рунвізм” вживався і самим Учителем і його учнями, про що маємо письмові докази, наприклад: “В науці рунвізму говориться, що людина родиться два рази: перший раз фізично, а другий раз духовно” (виділення курсивом – Г. Л.) [546]. По-друге, назва релігії у вигляді абревіатури та ще й великими літерами, на мою думку, виглядає досить неприродно (в українській мові за радянської влади так було прийнято називати організації, а не явища).

Ідеї рунвізму, експортовані в Україну на початку 90-х років, на теренах США і Канади були відомі в основному з середини 70-х років і поширювались у вузькому колі українців, які, за словами Старшого проповідника Мирослава Ситника, “затужили за рідною землею”.

Насамперед, з’ясуємо чи є поняття Бога в рунвізмі традиційно українським (слов’янським, арійським). Релігієзнавчий аналіз “Мага віри” показує, що Бог у Силенка не трансцендентний і не іманентний (не пантеїстичний). У рунвізмі є догмати, спільні з юдаїзмом: прагнення досягти успіху і щастя в цьому житті, а не в потойбічному, суворі норми поведінки в Торі і в “Мага вірі”, “богообраність українців” як і “богообраність синів Ізраїлю”, месіанізм [496]. Л. Силенко саме себе подає в образі “українського месії”, “пророка Дажбожого”. Не даремно він пише: “Я посланий до овечок загинулих дому Оріяни (України)” [413. 1145], що тотожне біблійному вислову Ісуса: “Я посланий до овечок загинулих дому Ізраїлевого” [38. Матв. 15:24]. В усіх цих тенденціях помітний вплив на Силенка американського прагматизму як методології, в якій гносеологічні засади зводяться до користі, успіху, досвіду, дії та практики [496].

Хоча Л. Силенко дуже часто вживає вислів “наука РУНВіри”, однак йдеться не про “науку” в сучасному розумінні цього слова, а про “вчення”. Історія і філологія Л. Силенка не те що не заслуговує на довіру, а викликає, м’яко кажучи, здивування. Ось кілька прикладів його “науки”: “Тато Орь заснував град з синами Гатусилом, Атівірою, Сумером, Гудеєм, Критом, Горинем, Парсом, Медеєм, Ліпаком, Сакиєм, Сарматом і Каспасом” [413. 323]. “З слова Русасалем постало слово Єрусалим... що значить русів постій, мир” [413. 155]. Князь Володимир, в інтерпретації Силенка, наказує топити у Дніпрі не Перуна (що є історичним фактом), а Дажбога, бо Перун не відповідає силенковій монотеїстичній ідеї [413. 20]: “зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога”, “ти ніколи не забудь, що твій рідний Дажбог утоплений”, “У Священному Гаю образ Дажбога. Він зображений із срібла, а вус злат” [413. 363]. Навіть ім’я Лесі Українки, за Силенком, не Лариса, а “Олександра Косач” [413. 1075] – це не відповідає ні історичним, ні філологічним фактам. Впроваджуючи свій монотеїзм, він рішуче відмежовується від етнічної віри предків, вважаючи її нижчою формою релігії: “У Святому Вченні йдуть пояснення про генотеїзм, політеїзм, які є нижчою формою релігії. І про монотеїзм як вищу форму релігії” [415. 398].

Мусимо оцінити Силенка як релігієзнавця. Його роздуми про Абсолют, це якийсь набір слів, у яких відсутня будь-яка логіка: “Абсолют замкнутий. Людина хоче бути півлюдиною, надлюдиною, героєм (півбогом) чи просто людиною?... Коли світло видимий чемпіон швидкости, то тоді Абсолют замкнутий, а коли так, то тоді його немає?... ” [413. 48–49]. Коментарі, як кажуть, зайві. Те саме можемо зазначити і про силенкові роздуми на тему, що первинне – дух чи матерія: “Тільки там є Первинність, де є Вторинність. Первинність виникла тому, що Дажбог дав їй умови первинні... ” [413. 66].

Твердження Силенка про Будду і Заратуштру як “українців” свідчить саме за себе. Наведу їх лише для ілюстрації, без коментаря. Силенко вважає нібито “буддизм виріс з стародавньої праукраїнської релігії”, а “Юний Будда, отримуючи бойову зброю, став носити військове звання “косак”, що значить – той, хто вдостоєний правом носити косу. Звичайні хлібороби Сакиї не були косаками” [413. 210]. Будда був “скитом”, (в іншому місці “саком” – Л. Г.), бо він має тризуб [413. 208, 210]. Заратуштра у Силенка – також “скит”, який прибув у Персію “з берегів Дніпра з скитською кіннотою в 680 р. до н. е. Він прагнув медиянів і всіх жителів Ірану (Персії) намовити, щоб вони залишили кочове життя і стали займатися хліборобством” [413. 160–163].

Силенко також пропонує українцям “змінити свою вдачу”, тобто національний характер (!?), бо вони не вміють підпорядковуватися провідникові. Культ провідника Силенко явно приміряє на себе: “Звелич культ Рідного духовного провідника, воєначальника, то звеличиш сам себе” [413. 1346, 1352]. Силенко сакралізує свою власну особу, граючи водночас роль скромної людини: “Я не творець віри, я основоположник нових понять віри – Рідної української національної віри, і тому люди кажуть: віра силенкова... Віра в Дажбога сама народилася в мені з дій Дажбожих” [413. 1371]. Інститут “пророцтва”, основна прерогатива юдаїзму, дуже імпонує Силенкові, і він накидає його й українцям.

Силенкові поняття Раю і Пекла не мають аналогів у слов’янській етнорелігії, а вирішуються на рівні поетичного популізму: “У нас є свій рай. Україна-Русь – наш земний і небесний рай. Рай там, де душа добротна, Пекло там, де душа злочинна” [413. 1350]. Зрозуміло, якого рівня адептів задовольнить таке пояснення Раю і Пекла.

Якщо в етнічній язичницькій вірі слов’ян поняття “каяття, сповідь” розглядалися як негативне явище (наприклад, зрада ніколи не