Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Він самовдоволено підморгнув, а тоді віддав солдатам наказ розстріляти нас, якщо ми спробуємо втікати. Разом з майором вони зникли в ночі, щоби вже в наступному домі зробити свою справу так само сумлінно, як і в нас. Ми запрягли в підводу двох останніх наших корів і повантажили дві шафи, стіл, стільці й постіль. В шафи напхали взуття, одяг, посуд і начиння. Сарело, що тим часом показався на подвір'ї, ледь стримуючи хвилювання — ще б пак, зараз він спекається нас без жодних зусиль — приніс нам килим і матрац. Від нього ж ми ще дістали лопату та кілька мішків насіння.

Час від часу лунали постріли. Село оточене щільним кільцем, сказав солдат, який надійшов пізніше. Більшість тих, хто тікав через поля, перехопили, інших знаходили в сіні чи купах кукурудзяних качанів.

Одна жінка з донькою сховалися в порожнині за стіною. Коли їх викрили, вони сиділи на мішках зі збіжжям, яке збиралася приховати від народу. Ще якась божевільна баба, так назвав її солдат, кинулася в збірник дощівки і мало там не втопилася. Її насилу витягли і збили на квасне яблуко. Солдат розповідав про це збуджено, так ніби приніс якусь надзвичайну звістку, а з нею й розвагу в одноманітне казармове життя. Так само він міг би розказувати про свій короткий, переможний роман з якоюсь дівчиною на вихідних.

Ми вивели підводу на вулицю, де вже стояло багато інших, готових до від'їзду. Хтось плакав і голосив, інші залякано канючили або ж в останньому напливі гордості силкувалися виторгувати для себе більше. Ніхто не протестував проти несправедливості депортації, нарікали тільки на брак місця й часу.

Дехто брав з собою навіть плуги, корів і коней. Ми ділили вагон для худоби з місцевою румунською родиною. Чоловік був у розпачі: ні заможний, ні політично активний, сумлінно виконував, як запевняв, усі норми, він взагалі не розумів, чому тут опинився. Йому було очевидно, що це мало спіткати нас, німців, але ж не його родину. Він бідкався, сидячи поряд зі своєю занімілою жінкою і хлопчиком, що з нажаханим лицем тулився до неї. Чоловік хотів узяти з собою свою худу шкапину, але та випала з вагона й так важко покалічилася, що майор пристрелив її на місці.

Молоде угорське подружжя, якого я ще ніколи не бачив, бо вони жили трохи далі за селом, сіло в вагон разом з двома своїми коровами й меблями, купленими зовсім недавно за весільні гроші. Молодята дивилися одне на одного так закохано, ніби вирушали у весільну подорож. Якогось обдертого чоловічка, який приплентався до потяга з купкою манатків на поламаній фірі, лейтенант відіслав назад додому. «Якщо він — ворог народу, то я ладен з'їсти свою фуражку!» — гукнув він майорові. Він явно насолоджувався своєю владою.

Все навколо було примарне, у слабкому світлі фар то виринали з темряви якісь постаті, то знов у ній зникали. Неможливо було розгледіти, що саме відбувається, але те саме повторювалося знову й знов. Скорившись долі, прибували все нові й нові люди, їх розподіляли по вагонах, де ще було місце.

Попервах я ще думав про втечу. Уявляв собі, як повернуся до Кістяної Гори і знову візьмуся за колишню роботу. Шукав шпар і дірок у підлозі, визирав через двері, перевіряючи, чи зможу непомітно вистрибнути. Але вагони були нові, а обабіч потягів виставили варту. Врешті-решт я опустився біля батька, який весь час спостерігав за мною і ніби тішився, що цього разу мені втекти таки не вдасться. Але якось без переконання.

Поволі, дуже поволі, усе затихло в селі й у вагонах, лиш мукали корови та вряди-годи іржав кінь. Плакало дитя. Забутий півень ліниво прокукурікав, сповіщаючи чи то про себе, чи про новий день, в який вірив хіба що він один. Якийсь солдат тицьнув нам цигарки, інший — пляшку води. Настав ранок, двері зачинили й закрили на засув.

— Невже це ніколи не скінчиться? — спитав я батька.

— Боюся, ні.

В моїх спогадах про цю їзду першими зринають запахи. Запах розпеченої, розтопленої палючим сонцем смоли на колії. Запах бруду й поту, коров'ячого лайна, що хляпало нам під ноги. Сечі у старому відрі, бо потяг зупинявся дуже рідко, та й то лишень, аби худоба не сконала від спраги і могла напитися з якоїсь майже пересохлої річечки.

Для цього з шафи молодого подружжя ми змайстрували поміст і по ньому виводили худобу надвір. Єдиним нашим задоволенням було свіжовидоєне молоко, яке корови терпляче й покірно дарували нам кожного ранку. Глечик німо переходив з рук в руки.

На шляху через Банат потяг проминав багато місць, де люди отаборилися у чистому полі: невеличкі гуртки, які шукали хоч якогось затінку під своїми підводами, або великі натовпи, схожі на народні гуляння чи ярмарок. Так, як і в нас, при собі в них було лиш те, що змогли взяти з собою, і з чого складалося дотеперішнє їхнє життя. Однак неподалік стояли солдати, що стерегли їх і теж потерпали від спеки. То була єдина справедливість, яка нам перепала. Усі вони, прибиті до одного берега, — і вартові, і ті, що під вартою — чекали на спасіння. На потяг, уготований їм.

На зораних полях, на схилах пагорбів, у високій траві стояли люди біля своїх шаф, комодів і скринь, напханих білизною, латаними штанами та зношеними светрами. Одна жінка поклала своє немовля до висунутої шухляди, а на гіллі сушилися пеленки й білизна. Бо навіть тут, просто неба, вона неодмінно хотіла залишатися порядною господинею. Цілим схилом