Читати книгу - "Ходіння по муках"

корніловського походу. Кінні розвідники, затуляючись від сонця, побачили у вранішньому мареві, за каламутною річкою Кубанню, золоті куполи Катеринодара.

Завданням передової кінної частини було — відбити у червоних єдиний в тих місцях пором на переправі через Кубань коло станиці Єлизаветинської. Це була нова хитрість Корнілова. Його могли ждати з півдня — від Новодмитровської, з південного заходу — по залізниці Новоросійськ — Катеринодар. Але припустити, що для штурму міста він обере дуже небезпечний обхід убік, на захід від міста, і переправу без мостів, лише на одному поромі, всієї армії через бурхливі води Кубані, відрізуючи тим собі будь-яку можливість відступу, — такого тактичного ходу штаб командуючого червоними силами — Автономова — припустити не міг. Але саме цей шлях, що найменш охоронявся й давав два-три дні для перепочинку від боїв та виводив армію прямо в садки й городи Катеринодара, і вибрав хитрий, як старий лис, Корнілов.

Цедостача огневих припасів була поповнена на зайнятій залізничній станції Афіпській, де добровольці висадили в повітря залізничні колії, щоб забезпечити себе від вогню броньових поїздів. Проте кулемети одного з червоних поїздів сягали до флангу наступаючих, які йшли суцільною талою водою. Коли смуга куль, здіймаючи фонтанчики води, добігала до них, — вони падали в воду, поринали з головою, як качки. Виринувши, перебігали. Гарнізон Афіпської захищався одчайдушно. Але червоні були приречені, бо вони тільки захищались, а противник їх наступав.

Повільно, змійками цепів, частини Добровольчої армії оточували й обходили Афіпську. Сонце заливало синю рівнину з деревами, що стирчали з води, стіжками, дахами хуторів, з тінями весняних хмар, що пролітали по заливних озерах. Корнілов у короткому кожушку з м’якими генеральськими погонами, з біноклем і картою, їхав на коні поперед свого штабу по цьому дзеркальному мареву. Він віддавав накази ординарцям, і вони у вихрі бризок мчали на конячках. Якось він потрапив під обстріл, і поруч з ним легко поранило генерала Романовського.

Коли станція була обійдена з заходу і почався загальний штурм, Корнілов ударив коня нагайкою і риссю поїхав прямо в Афіпську. Він не мав сумніву, що переможе. Там, між залізничними коліями, низками поїздів, залізничними спорудами, пакгаузами й казармами корніловські частини знищували червоних. Це була остання і найкривавіша перемога Добровольчої армії.

Полковник Нєженцев, червонощокий, моложавий, збуджений, стрибаючи через трупи, підбіг до Корнілова, — блиснув скельцями пенсне, рапортував:

— Станцію Афіпську зайнято, ваше превосходительство.

Корнілов перебив зараз же нетерпляче:

— Снаряди взяті?

— Так точно, сімсот снарядів і чотири вагони патронів.

— Слава богу! — Корнілов широко перехрестився, дряпаючи нігтем мізинця по зашкарублому кожушку. — Слава богу…

Тоді Нєженцев очима показав йому на ударників, що стояли юрбою коло вокзалу, — окремий полк з відчайдушних головорізів, що носили на рукаві триколірний кут. Наче люди, що вийшли на круту гору, вони стояли, спираючись на гвинтівки. Обличчя їх застигли у стомлених гримасах люті, руки і, у багатьох, обличчя — в крові, блукаючі очі.

— Два рази рятували становище і вдерлися першими, ваше превосходительство.

— Ага! — Корнілов ударив коня і на весь кар’єр, хоч відстань була невелика, підскакав до ударників (вони зараз же захвилювались і швидко стали шикуватись), з усієї сили, як це звичайно зображують на пам’ятниках, осадив коня, відкинув голову, крикнув уривчасто:

— Спасибі, мої орли! Дякую вам за блискучу роботу і ще раз за те, що захопили снаряди… Низько вам кланяюсь…

Діставши запас вогневого спорядження, армія почала переправлятися через Кубань на дощаному поромі, захопленому передовим кінним загоном. Сили армії на цей час становили дев’ять тисяч штиків і шабель і чотири тисячі коней. Переправа тривала три дні. Величезним табором розкинулись по обидва боки її військові частини, обози, вози, парки. Весняний вітер тріпав лахміття праної білизни, розвішаної на голоблях. Диміли вогнища. Паслись на луках стриножені коні. Повеселілі офіцери вилазили на вози і в біноклі старалися розглянути в синіючій далині садки й куполи заповітного міста.

— Слово честі… Отак само хрестоносці підходили до Єрусалима…

— Там, панове, були жидівочки, а тут — пролетарочки…

— Оголосимо жіночу соціалізацію… Хо-хо…

— В баню, на бульвар і — пива!

З боку Катеринодара не було спроб перешкодити переправі. Часом тільки пострілювали розвідники. Червоні вирішили захищатися. Спішно, всім населенням — жінки й діти — копали окопи, заплутували дріт, встановлювали гармати. З Новоросійська під’їжджали ешелони чорноморських моряків, везли гармати і снаряди. Комісари говорили у військових частинах про класову суть корніловських добровольців, про те, що за їх спиною «нещадна світова буржуазія, якій, товариші, ми даємо вирішальний бій», — і клялися — вмерти, а не віддати Катеринодара.

На четвертий день Добровольча армія рушила на штурм столиці Кубані.

Ураганним вогнем батарей з боку Чорноморського вокзалу і від пристаней на Кубані були зустрінуті шалено наступаючі колони добровольців. Але нерівна місцевість, садки, канави, огорожі й річиїца струмків дали можливість без великих втрат підійти до міста.

Тут зав’язався бій. Поблизу так званої «ферми» — коло білого будиночка, що стояв на узліссі тополевого, ще голого гаю на високому березі Кубані, — червоні завзято оборонялися, були вибиті, але знову густими юрбами кинулись на кулемети, оволоділи фермою і через годину вдругє були вибиті кубанськими пластунами полковника Улагая.

На фермі, в одноповерховому будиночку, зараз же розташувався Корнілов із штабом. Звідси, як на долоні, видно було прямі вулиці Катеринодара, білі високі будинки, палісадники, кладовище, Чорноморський вокзал і поперед усієї панорами — довгі ряди окопів. Був яскравий весняний вітряний день. Всюди злітали димки пострілів, і сяючий простір важко, надриваючи душу, гуркотів від безперервного ревіння гармат. Ні червоні, ні білі не шкодували життя в той день.

У білому будиночку головнокомандуючого Корнілову дали наріжну кімнату, поставили польові телефони, стіл і крісло. Він зараз же увійшов туди, сів за стіл, розгорнув карту і заглибився в думки над ходами початої гри. Два його ад’ютанти — підпоручик Долинський і хан Хаджієв — стояли — один коло дверей, другий коло телефонів.