Читати книгу - "Чінгісхан"

діти стали моїми дітьми, і ми помремо разом, а може, й виживемо…

Туган віддав жінці останні сухарі і, ведучи на поводі коня, пішов з міста.

Туган пробирався все далі до Самарканда. Він не зустрічав караванів. Де-не-де на полях з’являлися поодинокі селяни. Двічі промчали риссю монгольські вершники. Тоді селяни, що працювали, падали, як підкошені, і відповзали до канави. Коли хмарка куряви, супроводжуючи монголів, відпливала за горби, на полях знову підводились налякані селяни і бралися копати землю.

Розділ другий
ДЕ ГОМІНЛИВЕ МІСТО САМАРКАНД?

Через кілька днів Туган зупинився на пустинній височині, поритій могильними горбами. Перед ними зеленіла долина ріки, де громадились руїни ще недавно славного Самарканда. Будиночки з плоскими покрівлями тулились один біля одного, але ніякого руху не було помітно в колишній столиці Мавераннагру, де раніше працювали десятки тисяч вправних робітників.

Проламані й розмиті дощами фортечні стіни огинали середню частину міста. Там збереглися задимлені руїни високої мечеті, збудованої останнім хорезм-шахом Мухаммедом, і дві круглі башти.

Кривий жебрак наблизився до Тугана і просунув з дрантя худу руку.

— Подай убогому, славний бек-джигіте! Хай збереже тебе в битвах аллах! Хай одведе він ворожу стрілу від твого хороброго серця!

— Де ж місто? Де блискуча столиця султанів і шахів? Де поважні купці, барвисті базари, де веселий гомін молотків у майстернях? — питав Туган, розмовляючи більше з самим собою, ніж із жебраком.

— Усього цього більше нема! — сказав жебрак. Адже тут пройшли монголи! Хіба вони що-небудь залишать? Ти запитуєш, куди поділося місто? Одну частину людей вирізали безжалісні вершники, другу частину погнали вони в свої далекі степи, решта жителів втекла до скелястих гір, де багато з них уже загинуло…

— Чи довго втікачі блукатимуть?

— Туди, за містом, вище по річці, вже потроху сходяться люди і будують собі хатинки з хмизу та глини. Але живуть вони завжди під страхом: монголи можуть повернутися кожного дня, забрати, кого захочуть, і потягнути з собою на арканах… Хай збереже тебе аллах за твою щедрість!

— А що це за башта посеред міста?

— Завертай коня далі від оцих башт! Там в’язниця! Монгольські хани вже завели в’язницю у мертвому місті. При ній живуть монгольські кати. Вони залізними палицями розбивають голови засудженим. Я розкажу тобі, як вони це роблять.

Туган, не слухаючи, спустився вниз косогором. Пробравшись між руїнами мертвого міста, Туган під’їхав до фортеці, де височіли дві старі башти, похмурі й безмовні. Вздовж стіни на землі сиділи сумовиті родичі ув’язнених. Вартові з списами сторожили біля воріт. Осідлані коні дрімали, прив’язані до стовпів.

— Ти куди? Від’їжджай! — крикнув вартовий.

— У мене справа до наглядача в’язниці, — сказав Туган.

— Ти за нею знудьгувався?

— Можливо, якщо в башті сидить мій брат.

— У нас у в’язниці чимало розбійників. Але довго вони не засиджуються: їх приводять на майдан перед ровом і стукають по тім’ю залізною булавою. Пошукай там, у рові, може, знайдеш тіло брата. Як звали його?

— Він дервіш і пише книги, Хаджі Рахім аль-Багдаді.

— Довговолосий божевільний дервіш? Цей ще живий! Ми його звемо дивона (юродивий). Його посаджено надовго…

— «Навіки і до смерті»?

— Я занадто з тобою розбалакався… Прив’яжи коня і йди собі у двір. Спитаєш начальника в’язниці. Його будинок стоїть там-таки. Біля дверей на ганку підвішено глечик. Не забудь покласти в той глечик не менше шести дирхемів. Тоді начальник тебе слухатиме.

Туган прив’язав коня й увійшов у ворота. Начальник в’язниці стояв на терасі будинку у червоному ватяному халаті і зелених туфлях на босих ногах. Напівголий худий куховар, дзенькаючи залізним ланцюгом на ногах, сік сікачем у дерев’яній мисці баранину для кебабу. Кінець сивої бороди начальника, його нігті й долоні були пофарбовані червоною хною. Очеретяною тростиною він бив куховара по плечі й примовляв:

— Підсип перцю! Не лінуйся! Так! Полий гранатовим соком!

Туган помітив підвішений біля дверей глиняний глечик і опустив у нього десять мідних дирхемів. Начальник похмурим поглядом втупився в Тугана.

— Я мусульманський воїн із загону Субудай-багатура. З його дозволу їду розшукувати рідних. Ось моя пайцза! — Туган дістав дерев’яну дощечку з вирізаним написом і малюнком птаха, що висіла в нього на шнурку.

Начальник повертів пайцзу і повернув її Туганові.

— Що тебе привело в цей дім для відщепенців?

— Я шукаю родича, дервіша Хаджі Рахіма аль Багдаді. Чи нема такого?

— Хай прокляне його аллах і хай збереже нас, мене і тебе, від сумніву й знайомства з ним!

— За що його посадили? Я знав його людиною праведною.

— Ото праведник! Його посаджено на вимогу найсвятішого шейх-уль-іслама і достойніших імамів за байдужість до священних книг, за зухвале вільнодумство і за те, що в розмові він ніколи не згадував імені аллаха всевишнього. Загибеллю став його кінець!.. Вогонь буде його житлом!.. Так йому й треба!

Туган подумав і сказав:

— Обвинувачення йому пред’явлені тяжкі, але, може, ти все-таки дозволиш мені як-небудь полегшити його долю?

— Не турбуйся даремно! Йому зберегли життя тільки на вимогу Махмуд-Ялвача, великого візира у могутнього володаря нашої країни, хана Джагатая. Дервіша не випустять, доки він не напише книгу про життя й походи потрясателя