Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

І все-таки хіосці, принісши жертви богам, зачинили брами й спробували обстояти свою гідність.

Хіосців очолював тепер добре знайомий Гістіеєві Діодор Скіф — єдиний з уцілілих після перського погрому прітанів, майже вісімдесятирічний дідище в брудній подертій полотнині на горбі. Він був загальновизнаним на острові мудрецем і тямився на державних справах, але зроду не тримав меча в руках, та й хіоський меч був безнадійно пощерблений. Навіть Гістіеєві було неприємно дивитися, який жалюгідний вигляд мав на башті над брамою цей дідуган, убраний у погнутий бронзовий обладунок, напевно, знятий з убитого в тій нещасливій для еллінів битві моряка.

Гістіей прийшов не просто захопити острів, а й суворо покарати його мешканців, через важку провину яких загинув Мілет і сплюндровано багато інших міст і святинь Іонії. І все-таки в останню мить йому стало шкода цього міста. Якби він показав своїм лесбосцям та іншим вірним воям на хіоські мури, до заходу сонця від Хіоса лишився б тільки чорний дим. Чи не забагато диму в Іонії, Доріді й Еоліді?..

— Божество попереджало вас про божий суд, — переказав Гістіей старійшині хіоських прітанів Діодорові Скіфу. — Здійснити божу кару випало мені. Якщо мої вої вдеруться в брами, то виріжуть не тільки ваших захисників: роздроченого кров'ю голодного вовка жодним умовлянням не спиниш. Давай зробимо так: виведіть своїх воїв на луки або на берег, а я виставлю стільки ж своїх. І хай тоді звершиться суд божий!

— Воля твоя, не маю іншого вибору... — відповів Діодор Скіф.

Полки зійшлись в урочищі Балка, трохи на південь від Хіоса. Хіосці стали спинами до свого міста, а лесбосці та інші находники — спинами до кораблів. На превеликий подив Гістіея, очолював супротивників той самий навтіларх, що був разом з ним під Мілетом і в самому Мілеті.

— Як звати того хіоського начальника? — несподівано підійшов до Гістіея горбатий Теодор.

Гістіей так і не запам'ятав тоді ймення того ненависного нерішучого навтіларха, який, власне, й став головним винуватцем страшного лиха, що його зазнала Іонія й насамперед Мілет.

— Ей, хіосцю! — не діждавшись відповіді од Гістіея, гукнув через усю Балку Теодор. — Навіщо нам наражати на небезпеку своїх воїв? Краще поміряймося силами вдвох — і то буде найсправедливіший суд божий!

— Я з каліками не важуся! — відповів безіменний навтіларх.

— Якщо ти злякався каліки, то зрозуміло, чому втік з-під Мілета! — ошалів од люті Теодор, і його лють не могла не роз'ятрити будь-чийого самолюбства.

Та й з обох боків Балки схвально загули обкуті бронзою щити. Вої охоче поступались першістю своїм начальникам.

Теодор відчув підтримку й перший почав сходити вниз. Безіменний хіоський навтіларх пересунув добре начищений беотійський шолом з потилиці на обличчя й, притиснувши до лівого бока вигнутий прямокутний щит, узяв списа напереваги й теж почав сходитися. Зійшлись вони аж унизу. До вишикуваних у дві шереги воїв на тому й на тому боці Балки було по добрих півстадія, тобто кроків по сто; з такої відстані скіфська стріла пробивала незахищене тіло навиліт. Але ні ті, ні ті вої не мали стріл і луків, а лише списи, мечі та щити, тож ті двоє могли не остерігатися пострілу в спину й спокійно боротися, покладаючись на прихильність безсмертних, а також на силу та спритність власних рук.

Зійшовшись кроків на п'ятнадцять, обидва супротивники водночас метнули один в одного списи. То були не метальні сулиці, а таки списи з товстими довгими ратищами, тож обидва дуже легко відбили удари щитами й видобули з піхов мечі.

Після першого схрещення мечів у руку навтілархові так затрудило, аж він збагнув, що даремно назвав свого супротивника калікою. Тепер він мусив більше покладатися на свій щит.

А горбатий діяв щитом дуже вправно, всі удари меча навтіларха приходилися в товсте бронзове окуття щита, а раз меч ковзнув по хитро підставленому щитові й навтіларх ударив себе плазом по обкрученій ремінцями сандалії гомілці, не захищеній поножами. Горбань був на дві голови нижчим від хіосця, але навіть це не давало хіосцеві переваги, бо той мав страшну силу в руці. Коли супротивник почав частіше захищатися, Теодор у двох місцях угорі розрубав його щит. Це ставало небезпечним. Хіосець відбіг трохи задки й швиденько перемінив щит цілим кінцем догори. Та за першим же своїм ударом він знову ковзнув мечем по хитро підставленому щиті горбатого, й цього разу меч вихнувся й зачепив ногу вершком, розрубавши ремінець сандалії. Сама рана була нестрашна — хіосець лише роздер шкіру на лівій литці, яку не зміг захистити розрубаний унизу щит. Але від постійного руху ремінець розплутався, й тепер хіосець боявся на нього наступити.

Досі він не надавав значення отим балачкам Гістіея, та тепер ноги раптом набрякли свинцем страху, хіосець збагнув, що в поєдинок між ним і горбатим Теодором утрутився якийсь небожитель, «суд божий» виявився не набором звичайних пустих слів. За якимось кроком назад після чергового випаду хіосець таки наступив правою ногою на розпущений ремінець сандалії, встояв на ногах, але трохи поточився, щоб утримати рівновагу, трохи розчепірив обидві руки, потім знову затулився щитом і відбив другий удар Теодора, але перед тим наче непомітно пропустив один удар. І коли праву руку залило кров'ю, ноги його набрякли ще важчим свинцем, і хіосець перестав боронитися.

Побачивши хіосця на витолоченій траві, вої Гістіея кинулися з пагорба в Балку, а хіоські вої почали втікати до розчиненої брами міста, але в браму пощастило вскочити небагатьом.

Так звершився божий суд над хіосцями, які стали причиною багатьох бід для іонійців та еолійців.

Після захоплення острова Гістіей забрав із собою вцілілі після морської поразки хіоські кораблі разом з обслугою й повів усіх на північ, до фракійських берегів. Колись ним же засноване місто Міркін він визволив з-під фракійців ще до походу на Хіос, а тепер настала черга захопити острів Тасос неподалік від гирла річки Стрімону.