Читати книгу - "Пастка"

175
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 139
Перейти на сторінку:
напад ніжності, на закуску вилизував десь у кутку господиню, їй здавалося, що все його тіло зацукроване, а губи — немовби праліне. Любо цілуватися з таким чоловіком! Далебі, він наче медовим робився. Боші казали, що достатньо йому палець у каву вмочити, щоб перетворити її на справжнісінький сироп.

Роздобрівши від постійних десертів, Лантьє почав по-батьківському ставитися до Жервези. Давав поради, сварив за те, що їй тепер робота рук не йметься. Хай йому біс! У такому віці жінка мусить якось крутитися! А ще картав за те, що вона завжди грішила черевоутодництвом. Але людям треба подавати руку допомоги, навіть коли вони на це не заслуговують, тож він старався знаходити для неї якісь дрібні підробітки. До прикладу, вмовив Віржіні, щоб та раз на тиждень наймала Жервезу мити підлогу в крамниці й кімнатах. Вона добре знала, що таке поташева вода, і за миття заробляла по тридцять су. Кожної суботи Жервеза приходила зранку з відром та щіткою і зовсім не страждала від того, що поверталася виконувати брудну принизливу роботу, роботу прибиральниці, в оселю, де колись сама панувала, бувши привабливою білявкою. Це стало крайнім приниженням, поклавши край її гордості.

Однієї суботи їй випала дуже важка робота. Три дні до того дощило, і здавалося, що покупці своїми черевиками занесли до крамниці всю грязюку їхнього кварталу. Віржіні, гарно зачесана, з мереживними манжетами й комірцем, пишалася за прилавком, наче якась пані. Поруч, на вузенькому, обтягнутому червоним молескіном ослінчику, по-свійському, наче справжній хазяїн краму, розвалився Лантьє. Час від часу він засовував руку до слоїка з м’ятними цукерками, щоб за звичкою погризти чогось солодкого.

— Послухайте, пані Купо! — гукнула Віржіні, що, підібгавши губи, стежила за роботою прибиральниці. — Ви лишили бруд, онде, в тому кутку. Протріть-но трохи ретельніше.

Жервеза послухалася: повернулася в куток і знову взялася мити підлогу. Стоячи на колінах посеред брудної калюжі, вона згиналася вдвоє, її плечі випиналися вперед, а руки посиніли й задубіли. Змокла стара спідниця приліпилася до сідниць. Жінка скоцюрбилась на підлозі, як купа якогось непотребу: волосся розпатлане, крізь дірки в кофтині світилося зів’яле тіло: обвисле й зібгане складками, воно гойдалося й підстрибувало з кожним різким рухом. Жервеза страшенно впріла, рясні краплі поту котилися по обличчю й спадали додолу.

— Де руки й охота, там спора робота, — повчально мовив Лантьє з повним ротом цукерок.

Віржіні, що розсілася, мов якась королівна, напівзаплющеними очима далі стежила за миттям підлоги й раз по раз робила зауваження:

— Ще трохи праворуч. Тепер ретельніше пройдіться панелями... Знаєте, минулої суботи я була не дуже задоволена. Плями так і залишилися.

І обоє, капелюшник та крамарка, вмостилися ще зручніше, як на троні, тимчасом як Жервеза плазувала в грязюці у них під ногами. Віржіні, очевидно, торжествувала: якоїсь миті її котячі очі спалахнули жовтими іскрами, вона поглянула на Лантьє і хитро посміхнулася. Нарешті звершилася помста за те давнє шмагання в пральні, про яке вона ніколи не забувала!

Щоразу, коли Жервеза на мить припиняла терти підлогу, із сусідньої кімнати долинало тихеньке джеркотіння пилочки. За розчиненими дверима було видно профіль Пуасона, окреслений тьмяним світлом, що проникало знадвору. Він мав того дня вихідний і, користуючись нагодою, віддавався своїй пристрасті — майструванню коробочок. Чоловік сидів за столом і з надзвичайною старанністю вирізав арабески на червоному дереві коробки з-під сигар.

— Чуєте, Баденґу! — гукнув Лантьє, який знову почав по-приятельському називати поліцейського цим прізвиськом. — Віддайте-но мені вашу коробочку, я хочу подарувати її одній панянці.

Віржіні вщипнула його, але Лантьє, й далі усміхаючись, люб’язно відплатив добром за зло, погладивши під прилавком їй коліно, і спокійнісінько забрав руку, коли чоловік підвів голову і повернувся до нього, показавши свою імператорську борідку та руді вуса, що настовбурчилися на землистому обличчі.

— А я, Оґюсте, саме для вас її й робив, — сказав поліцейський. — На згадку про дружбу.

— А хай йому грець! Тоді доведеться залишити собі цю вашу штуковину! — сміючись, відповів Лантьє. — Ось візьму стрічку й повішу на шию.

Тоді зненацька, ніби ця думка нагадала йому про щось, вигукнув:

— До речі! Учора ввечері я стрів Нана.

Ця новина так приголомшила Жервезу, що вона сіла в брудну калюжу, яка розтеклася по крамниці.

— Ох! — тільки й спромоглася прошепотіти вона.

— Еге, спускаюсь я вулицею Мучеників і раптом бачу попереду дівча, що вистрибує під руку з якимось дідом, та й думаю собі: цей задок мені знайомий... Тоді я наддав ходи й ніс до носа зустрівся з нашим чортеням, Нана... Що ж, їй, мабуть, нема на що нарікати, вона здавалася цілком щасливою: вбрана у гарну вовняну сукню, на шиї — золотий хрещик; така кумедна у своєму наряді!

— Ох! — ще тихіше зітхнула Жервеза.

Лантьє доїв м’ятні цукерки і взяв льодяника з іншого слоїка.

— Це дитя таке безпутне! — провадив він далі. — Уявіть собі, вона подала мені знак іти слідом, та ще й так зухвало! Потім відправила свого дідка до якоїсь кав’ярні... Так, чудасія, а не старий! Зовсім підтоптався!.. Я зостався стояти біля дверей, і вона вийшла до мене. От же зміючка! Гарненька, манірна, а лижеться, як мале щеня! Атож, поцілувала мене, розпитувала про всіх... Я теж був дуже радий, що зустрів її.

— Ох! — утретє мовила Жервеза.

Вона скулилася й чекала почути ще щось. Невже її донька не переказала їй ані словечка? У тиші, що запала, знову стало чути Пуасонову пилочку. Розвеселілий Лантьє задоволено смоктав льодяника й прицмокував язиком.

— Що ж! От якби я її побачила, то перейшла б на другий бік вулиці, — заговорила Віржіні, яка знову щосили вщипнула капелюшника. — Та я б спаленіла від обурення, якби котрась із цих дівок привіталася зі мною на людях... Хочете — вірте, пані Купо, хочете — ні, але ваша донька жахлива погань. Пуасон таких щодня оберемками підбирає на вулиці, а то й ліпших за неї.

Жервеза мовчала і немов заціпеніла, невидющими очима втупившись у порожнечу. Нарешті вона повільно похитала головою, ніби у відповідь на власні думки, тимчасом як капелюшник мрійливо пробубнів:

— Такою поганню кожен залюбки поласував би, забувши про міру. Вона ж ніжна, як курча...

Але крамарка так грізно на нього глянула, що йому довелось прикусити язика й вдатися до якоїсь люб’язності. Він поглядом простежив за поліцейським, переконався, що той устромив носа у свою коробочку, і скористався миттю,

1 ... 117 118 119 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пастка"