Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

а тоді, не вмовкаючи, нахилився і підняв великий, із нерівними краями камінь, що лежав на березі річки. «Ренсоме, — крекнув Нелюд, — зачекайте, ми обоє у пастці…», та Ренсом уже був біля нього.

— В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, ось вам!…тобто, амінь! — вигукнув він і з усієї сили пожбурив каменюку Нелюдові у голову. Той упав на землю — так падає не людина, а, скажімо, олівець; обличчя у нього було розтрощене до невпізнання. Втім, Ренсом навіть не глянув у його бік, а відразу ж повернувся до страховиська. Заждіть-но, заждіть, а куди ж воно поділося? Перед ним стояла якась істота, звісно, доволі химерна на вигляд — ніде правди діти, — але й тільки; відчуття огиди зникло безслідно, і він ні тоді, ні згодом уже не міг зрозуміти, як можна зненавидіти якусь тварину тільки через те, що у неї більше очей чи лап, ніж у вас. Вся відраза до комах та плазунів, яку Ренсом завжди відчував ще з дитинства, тієї миті враз розвіялася мов дим, просто щезла, зійшла нанівець; так — варто тільки вимкнути радіо — відразу стихає і вивітрюється з пам’яті якась поганенька мелодія. Вочевидь, усе це від самого початку було лишень маною, яку породжував ворог. Йому пригадалося, як одного разу він сидів і писав щось біля відчиненого вікна у Кембриджі, підвів погляд і аж здригнувся: чистим аркушем повзло щось схоже на велику, пістряву, незвичайно огидну комаху. Глянувши вдруге, раптом збагнув, що це просто сухий листок, якого легенько ворушить вітерець; і негайно ті ж таки вигини, які щойно здавалися йому страшенно бридкими, стали привабливими й гарними. Так само й тут перед Ренсомом стояло достоту дивне, але цілком сумирне створіння, що не мало жодних лихих намірів; Нелюд якось заманив його сюди, і тепер воно просто розглядалося довкола, сторожко ворушачи своїми щупальцями. Очевидно, нова печера таки не припала йому до вподоби, бо кінець кінцем воно насилу розвернулося і полізло назад до тунелю. Коли повз Ренсома проповз останній, третій тулуб, а над отвором на мить став сторч довгий, схожий обрисами на торпеду хвіст, він ледь не розсміявся. «Наче живий трамвай», спало на гадку кумедне порівняння.

Він повернувся до Нелюда. Від голови у того майже нічого не залишилося, та Ренсом подумав, що краще не ризикувати, схопив тіло за ноги і потягнув до урвища, а там, кілька секунд перепочивши, скинув його у прірву. Чорна на тлі вогненного моря постать полетіла донизу, ще мить — і було по всьому.

Ренсом чи то скотився, чи сповз назад до річки і втамував спрагу. «Що ж, тут мені і кінець… а може й ні, — снувалося йому в голові. — Хтозна, а раптом десь неподалік є вихід назовні… а може й немає. Одне ясно: сьогодні я не зроблю більше ні кроку, навіть якщо на кону лежатиме моє життя. Слава Тобі, Господи. Як же я стомився…» За кілька секунд він уже міцно спав.

XV

Проспавши мертвим сном хтозна й скільки часу в освітленій червонявими відблисками печері, Ренсом знову вирушив у мандри підземним царством, хоч у голові йому часом і паморочилося від голоду й утоми. Він пригадує, що, прокинувшись, доволі довго просто лежав на березі річки і навіть сперечався сам із собою, чи варто підніматися та йти далі, а от як і коли вирішив, що таки варто, — зовсім не пам’ятає. Взагалі від усього того шляху у пам’яті в нього збереглися тільки якісь уривчасті, на позір не пов’язані між собою спомини. Згадується, приміром, довга галерея, яка з одного боку обривалася у палаючу безодню, а ще — страхітливе місце, звідки неперервно здіймалися догори гігантські клуби пари. Безперечно, то зривався вниз, прямо у вогненну прірву, один із тих численних бистрих потоків, що шуміли то тут, то там у печері. Потім Ренсом потрапив до величезної, тьмяно освітленої зали, сповненої незнаним блискітливим камінням, яке іскрилося, вигравало неймовірними переливами, дражнилося з нього, ніби він обстежував з кишеньковим ліхтариком в руці якусь дзеркальну кімнату Йому також здалося — а може й примарилося, хтозна, — ніби він проминув схоже на височенний собор місце, яке скидалося радше на витвір мистецтва, а не природи; там стояли два престоли, обставлені обабіч меншими кріслами, причому і ті, й інші були для людей явно завеликі. Якщо така зала й справді існувала, то Ренсом так ніколи й не збагнув, для чого вона призначалася. Далі був темний тунель, де віяв і сипав піском в обличчя шалений вітер, що бозна-де й узявся у цих підземеллях. Ще він проминув одне місце, де йшов у темряві, але міг дивитися кудись вниз, далеко углиб, де крізь химерне плетиво високих колон та дивних звивистих арок видно було рівну поверхню, освітлену холодним зеленим сяйвом. Ренсом зупинився, щоб краще все це роздивитися, і тут йому привиділося, наче на ту поверхню повільно вповзли по двоє четверо великих земляних жуків, які здаля виглядали не більшими за комарів. Жуки тягнули за собою відкриту колісницю, у якій нерухомо стояла закутана у покривала висока і струнка постать. Нестерпно повільно й велично та колісниця проїхала і зникла з очей. Так, мабуть, підземні терени цього світу створено не для людей… Але ж для когось їх таки створено. Ренсомові подумалося, що тут могла б до певної міри відродитися давня поганська традиція умиротворяти, потрапивши у якісь нові, незнані краї, місцеві божества, не завдаючи образи Господеві, а лишень розважливо та ґречно прохаючи вибачення за те, що вторгаєшся у їхні споконвічні володіння. Та сповита у пишну габу істота на колісниці була, безперечно, його ближнім, Божим створінням, але з цього зовсім не випливало, що тут, під землею, вони наділені рівними правами. По тому збігло вже чимало часу, коли з непроглядної пітьми до Ренсома донісся гуркіт барабанів — бум-бу-бу-бу-бум-бум! Спочатку барабани били десь ген-ген далеко, потім начебто всюди навкруги, а згодом затихли вдалині, викликавши у темних лабіринтах сливе безконечне відлуння. Ще пізніше йому трапився дивовижний водограй холодного світла — щось схоже на стовп води, який сам по собі випромінював іскристе сяйво; він йшов і йшов, а наблизитися до цього дива бодай на крок так і не зумів, і воно врешті-решт несподівано зникло. У нього не було жодного уявлення, що то могло бути.

Словом, Ренсом побачив іще чимало різних дивних та величних речей і пережив не одну важку хвилину — все це годі й описати, —