Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

та ось настала мить, коли він раптом послизнувся у темряві, покотився кудись донизу, марно намагаючись за щось ухопитися, й опинився у глибокій воді, яка линула кудись стрімким потоком. Серце у нього стислося від жаху: тепер якщо його не розіб’є об кам’яні береги, то вже напевне понесе просто у вогненну безодню. Проте річище виявилося напрочуд рівним і прямим, а течія — не такою вже й бистрою. Він жодного разу ні до чого не вдарився й урешті-решт, розуміючи, що й так нічого не вдіє, перестав борсатися і віддався потокові, який невпинно ніс його кудись крізь лунку темряву. Хтозна, скільки це тривало — мабуть, доволі довго.

Читач, либонь, розуміє, що постійне очікування смерті, втома та безнастанний оглушливий шум добряче збили Ренсома з пантелику. Згодом він тільки неясно пригадував, наче темрява ставала щораз сірішою, а далі течія винесла його у якусь незбагненну мішанину блакитного, зеленого і білого. Над головою в нього пропливали чудернацькі арки, а обабіч змінювали одна одну високі колони, що променилися слабким світлом, але все це він бачив невиразно, немов у тумані. Назагал печера виглядала тут так, наче її вирізьблено з криги, проте навколо було надто тепло, щоб у це повірити. Склепіння високо вгорі теж ніби пливло, одначе то в ньому, безперечно, віддзеркалювалася сама річка. Ще трохи — і Ренсома винесло на яскраве денне світло, у тепле повітря; течія кілька разів перекрутила його, геть забивши памороки, і кінець кінцем покинула, ошелешеного й задиханого, на мілині у якійсь великій заводі.

Він почувався занадто виснаженим, аби рухатися. Щось невловиме у повітрі, можливо, безгоміння, порушуване лишень самотніми криками птахів, підказало йому, що він знаходиться на вершині високої гори. Ренсом радше викотився, ніж виповз із води на ніжну синю траву. Озирнувшись, побачив, що ріка витікає з устя печери, яка й справді виглядає так, наче всередині вирізьблена з криги. Біля самого виходу вода була ясно-синя, проте трохи далі набувала теплої, бурштинової барви. Все навколо, здавалося, повивав легкий серпанок, повітря дихало прохолодою, а трава ряхтіла краплинами роси. Збоку здіймався височенький стрімчак, порослий густою і яскравою рослинністю, поміж якою щось де-не-де виблискувало, ніби скло. Втім, наразі Ренсома все це не дуже й зацікавило. З-під маленьких гострих листків звисали чималі грона схожих на виноград ягід, до яких можна було дотягнутися, не піднімаючись. Він трохи підживився, а тоді непомітно для себе самого заснув.

Далі розповідати про Ренсомові пригоди більш-менш доладно стає ще важче. Він і гадки не мав, скільки часу пролежав отак на березі річки біля устя печери, прокидаючись тільки для того, щоб поїсти і знову заснути. На його думку, то був тільки день чи два, проте мені радше уявляється — адже рани у нього позагоювалися, а тіло зміцніло, — що збігло не менше двох-трьох тижнів. Спогади про той час приходять до нього хіба у снах (так пам’ятаємо раннє дитинство); втім, то й було друге дитинство, і він знову став немовлям, і сама Венера вигодовувала його та виходжувала, і відлучила від грудей тільки тоді, коли йому знов можна було рушати у мандри. В пам’яті у Ренсома від цього довгого відпочинку зосталися тільки три враження. Перше — це безнастанне тихе жебоніння води. Друге — чудовий смак, смак самого життя, який дарували йому пишні грона, що немов самі лягали в долоню, варто було тільки простягнути руку. А третім враженням стала пісня. Вона долинала до нього то згори, з неба, то знизу, з долин та ущелин ген-ген під горою, звучала у його снах і першою зустрічала, коли він прокидався. Немов пташина пісня, вона не мала чіткої форми, але голос, який її виспівував, аж ніяк не нагадував голос птаха. Якщо пташиний голос можна порівняти зі звучанням флейти, то цей нагадував радше музику віолончелі: він був низький, зрілий та ніжний, глибокий і багатий, та ніби відливав темно-золотим полиском; відчувалася у ньому і пристрасть, але ця пристрасть не мала нічого спільного з людською.

Ренсом приходив до тями дуже повільно, тож і вбирав у себе все, що бачив довкола, вельми поступово — мені не переповісти все це так, щоб повністю відтворити тут його враження. Коли ж він одужав і знову міг сприймати світ в усій повноті, то перед ним розгорнулася достоту велична картина. Скеля, з якої витікала ріка, була, звісно, не з криги, а з якогось дивного прозорого каменю. Крізь маленькі уламки можна було дивитися, ніби через скло, але сама скеля, якщо розглядати її зблизька, вглибині видавалася матовою. Якщо забрести проти течії в печеру й оглянутися, то краї арки, яку утворювало устя, були цілком прозорі, а всередині все відливало синім. З чого були ті скелі на вершині гори, Ренсом так і не дізнався.

Вкрита синьою травою лука кроків за тридцять обривалася стрімким схилом; річка скочувалася тут донизу низкою бурхливих водоспадів. Схил був усіяний квітами, які знай погойдувалися під повівами легенького вітерцю; він спадав та спадав і закінчувався десь далеко внизу, у звивистій, порослій лісами долині, яка праворуч зникала з очей десь за тим величним схилом; але ген-ген попереду, у неймовірній далечіні, мріли гірські вершини, а за ними вгадувалися ще глибші долини. Далі все губилося в золотій імлі. З протилежного боку, ліворуч, долина впиралася у грандіозний гірський масив, справжнісінькі Гімалаї, увінчані вершинами яскраво-червоного кольору, не просто червонявими, як девонширські бескиди, а власне яскраво-червоними, ніби їх пофарбували. Його по-справжньому вразив і цей яскравий колір, і гострі, голчасті шпилі, які ледь не сягали золотого склепіння неба, та потім він збагнув, що знаходиться у молодому світі і ці гори напевне, образно кажучи, не виросли ще з пелюшок. Крім того, до них могло бути далі, ніж здавалося.

Ліворуч і позаду погляд впирався у кришталеві бескиди, а по праву руку вони невдовзі закінчувалися: там здіймався до неба ще один пік, щоправда, значно нижчий за ті, що виднілися по той бік долини. Надзвичайно прямовисні, ледь не вертикальні схили підтверджували його думку: так, безперечно, ці гори дуже молоді.

Якщо не брати до уваги пісню, то навколо панувала повна тиша. Коли Ренсомові й потрапляли на очі птахи, вони летіли набагато нижче за те місце, де він тепер знаходився. Схили праворуч немов брижилися; те ж явище можна було спостерігати — хоч і не так виразно — на схилах гірського масиву, що височів за долиною. Що це таке, Ренсом не мав жодного уявлення. Йому приходили на думку брижі на поверхні