Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Айдар зробив крок назад, а тепер стискає пальцями голівку члена. Ми зустрічаємось поглядами. Я впевнена, що думаємо про різне, але обидва не просимо. Чоловік веде по довжині, я відчуваю бризки. Гаряча сперма потрапляє на сідниці. Головка знову притискається до промежини. Там теж стає в'язко. Тягучі краплі повзуть по внутрішній стороні стегна, повітря заповнює пряний запах.

Це також відверто, але дітей від цього не буває.

Шайтан...

Чоловік притискається до мене, цілує в плече, а пальцями гладить живіт. Я намагаюся сконцентруватися на цій ніжності. І на словах. І на емоціях.

Все ж таки чудово, Айко.

Все чудово, але в носі трохи щипає.

– Вибач, я забув…

Айдар вибачає, роблячи лише гіршим. Я мотаю головою. Озираюся, усміхаюся.

– Все добре. Мені сподобалося. Роби так частіше... — Ніжно гладжу по щочі. 

Ці слова даються непросто. Мені б хотілося, щоб він і сам все розумів. Але давити я не можу. Це хочу дітей. А він? Здається ні…

Борюся з собою. Немає причин нити, засмучуватися.

Усміхаюся Айдару, він, навпаки, ніби хмуриться. Притискається до куточка моїх губ.

Обіцяє:

– Обговоримо захист і будемо частіше.

Відривається, поправляє одяг. Наказує: стій так, я за серветками. І я стою.

І потім теж стою, коли чоловік, присівши навпочіпки біля моїх ніг, дбайливо витирає зі статевих губ і стегон сперму. Мене розпирає одразу і від ніжності, і від образи, але коли він піднімає погляд – я незмінно посміхаюся.

 

***

– Що від тебе хотів Віктор Семенович?

– Хуйні всякої. Перехоче.

Згадую цей короткий діалог, коли ми з Айдаром лежали в ліжку після сексу, і посміхаюся. Частково щиро, частково нервово.

Більшого від чоловіка я не домоглася ні тієї ночі, ні пізніше. Але Айдар відповів так впевнено та спокійно, що вирішила на нього покластися.

Віктор Семенович щось може й перехоче, а от я дітей – ні. І обов'язково колись скажу про це чоловікові. І нехай тільки спробує сказати, що його плани не змінилися...

Куйовджуся в кріслі, посміхаючись.

Неділю ми з Айдаром, як він і обіцяв, провели удвох. Чоловік присвятив мені цілий день. Ми гуляли по центру, куштували смачну каву та десерти, тинялися по переплетенню вузеньких вуличок, зайшли у величезну мечеть, спробували справжній узбецький плов у місцевих торговців.

Я давно не дивлюся, халяль продукт чи ні, але непомітно та ненадовго пірнула у своє минуле життя.

Айдар стискав мої пальці і підлаштовувався під крок, ми теревенили кримськотатарською, Айдар призабув деякі слова, я заново його вчила. Він знає місто досконало, але ведучою почувала я. Ми заходили туди, куди мені хотілося. Куштували те, на що впав мій погляд. Відпочивали, коли втомилася я. Цілувалися, коли я тяглася.

У моєму дитинстві ми кілька разів сім'єю приїжджали до столиці. Тоді я почувалася зовсім інакше. Наче мені дали подивитися на величезний світ через щілинку. Зараз він лежить біля моїх ніг.

Айдар подарував мені новий ювелірний гарнітур. Від вартості у мене запаморочилася голова і підскочило серце, але пискнути проти я не наважилася. Він би не оцінив.

А коли ми повернулися додому – від душі, самовіддано і до самого денця дякувала. Не тільки за матеріальне, більше за почуття, які мені дарує Айдар.

Він не тільки... М-м-м... Їбе із любов'ю. Він усе робить із нею. Слова мені, як зараз здається, зовсім не потрібні.

Але недільна казка закінчилася і я, як і було обумовлено, залишилася сама, поки Айдар проводить дні у справах. Іноді заїжджає. Іноді перехоплює десь у місті, коли я ризикую вибратись. Ми передзвонюємося і переписуємося, ночі проводимо разом, але головний мій висновок полягає в тому, що тут у нього ритм такий самий. У нього завжди і скрізь ритм буде божевільним. А значить мені, хочу я того чи ні, доведеться нестачу його поряд чимось компенсувати все наше довге та щасливе спільне життя.

Я, звичайно ж, віддала б перевагу дітям. Але поки що немає – доводиться туго.

Сиджу в кріслі, підібравши під себе ноги, і чекаю на відповідь чоловіка на дурне запитання: "Ти сьогодні приїдеш раніше? Я сильно скучила"

Сама знаю, що мій смуток – не привід міняти плани, але хочеться ще одного маленького дива. Переконую себе, що заслужила.

Але Айдар, схоже, справді зайнятий. Не читає. Зітхаю, окидаю поглядом його порожню вітальню.

За проведені тут дні я встигла звикнути та обжитися. У квартирі, звичайно, дечого немає. Відчувається брак жіночої руки, але я закохалася в простір, який мені подобається навіть більше, ніж наш не наш будинок.

Я ще більше переконуюсь у тому, що хочу сюди повернутися. Влитися у це життя.

Телефон вібрує, я здригаюся. Думала, Айдаре, але це вхідний з невідомого номера.