Читати книгу - "Зламані янголи"

ввів імпелери в режим над-навантаження. Десь піді мною розгорнулося біле світло, що залило нижню половину мого поля зору. То націлився на жучка снаряд Каррери.

Я вимкнув імпелери. Тихо стрибнув угору, до корабля. Відчув, як під лицьовим щитком на моєму обличчі з’являється вдоволена гримаса. Слід від імпелера мав загубитися у хвилі від вибуху жучка, і тепер у Каррери знову жодних зачіпок. Можливо, він і чекає на щось таке, але він мене не бачить, а коли таки зможе побачити…

На корпусі пробудилося полум’я «Сонцеструма». Розсіяний промінь. Я на мить зіщулився в костюмі, а тоді знову всміхнувся, бо побачив, що Каррера мазав, стріляв надто далеко у просторі між місцем загибелі жучка і тим місцем, де я перебував насправді. Я міцніше вчепився пальцями в «Сонцеструм».

Рано. Ра…

Ще один постріл із «Сонцеструма», нітрохи не ближче. Промінь на моїх очах спалахнув і помер, спалахнув і помер, а я тим часом наводив зброю для наступного свого пострілу. Тепер відстань мала бути менша за кілометр. Ще кілька секунд — і промінь у режимі мінімального розсіяння з легкістю проштрикне полісплав, ув якому сховався Каррера, а також будь-яку органіку на своєму шляху. Якщо мені пощастить, йому пострілом відірве голову чи проб’є серце або легені. За меншого талану будуть ушкодження, з якими йому доведеться щось робити, а поки він цим займатиметься, я підберуся ближче.

Думаючи про це, я відчував, як шкіряться мої зуби.

Космос довкола мене вибухнув світлом.

На одну мить — таку коротку, що помітити її можна було лише на швидкості посланця, — мені здалося, що команда корабля повернулася, обурившись ядерним вибухом так близько до своєї поховальної баржі та неприємною, хоч і нешкідливою перестрілкою опісля.

Сигнальна ракета. Довбограю, він тебе підсвітив.

Я ввімкнув імпелери і метнувся вбік. З бастіону на корпусі за мною погнався вогонь «Сонцеструма». Я крутнувся, спромігшись врятуватися від зустрічного вогню. Невдовзі Каррерин промінь таки згас. Я кинувся до даху, сховавшись від Каррериної позиції за якоюсь архітектурною деталлю корпусу, а тоді перевів імпелерний двигун у задній хід і загальмував, перейшовши в повільний дрейф. У моїх скронях загупала кров.

Я в нього влучив?

Наблизившись до корпусу, я був змушений роззирнутися довкола. Чужинські декоративні деталі судна вгорі раптом обернулися на поверхню планетоїда, а я завис головою донизу за п’ять метрів над нею. За сто метрів від мене впевнено горіла сигнальна ракета, кидаючи викривлені тіні за архітектурну деталь корпусу, позаду якої я завис. Поверхні довкола мене були посічені дивними оздобами, завитками та подряпинами, схожими на незугарні позначки на барельєфі, гліфи в колосальному масштабі.

Я в нього…

— Гарно ухилився, Ковачу, — промовив мені у вухо Каррерин голос так, наче Каррера сидів у шоломі біля мене. — Непогано як на не-пловця.

Я поглянув на дисплеї перед собою. Радіозв’язок у костюмі був налаштований тільки на прийом. Я тицьнув дещо збоку всередині шолома, і спалахнув символ передачі. Обережно напруживши тіло, я перейшов у паралельне до корпусу положення. А тим часом…

Хай він балакає.

— Хто тобі сказав, що я — не-пловець?

— О, так, я забув. Оте фіаско з Рендаллом. Але парочка таких вилазок аж ніяк не робить тебе ветераном вакуумних сил, — він удавав фамільярну веселість, але за нею все одно відчувалася відверто потворна лють. — І це пояснює, чому мені буде дуже легко тебе вбити. Саме це я і збираюся зробити, Ковачу. Я розтрощу тобі лицьовий щиток і буду дивитися, як википає твоя пика.

— Тоді вперед, берися за діло, — я оглянув застиглі бульбашки корпусу перед собою, шукаючи зручного місця для снайперського пострілу. — Бо я не збираюся сидіти тут довго.

— Повернувся лише заради краєвиду, ага. Чи забув десь біля стикувального модуля миле твоєму серцю голопорно?

— Просто затримую тебе, поки Вардані зачиняє браму, от і все.

Коротка пауза, впродовж якої я чув його дихання. Я підібрав трос «Сонцеструма» так, що той підплив до моєї правої руки, а тоді торкнувся кнопок балансування на ручці імпелера й ризикнув, випустивши півсекундний імпульс. Смикнулися ремені, і різко ввімкнені мотори в мене на спині обережно підняли мене та понесли вперед.

— Що таке, Айзеку? Образився?

Він гортанно буркнув.

— Ковачу, ти — кавалок гівна. Продав своїх товаришів, як хмарочосник. Повбивав їх заради грошей.

— Я гадав, що це ми й маємо робити, Айзеку. Вбивати заради грошей.

— Не лізь до мене зі своїми граними квеллізмами, Ковачу. Там загинула сотня бійців Клину, і всіх розірвало на шматки. На твоїх руках — кров Тоні Ломанако та Кхуок Юень Ї. Це ти — вбивця. Вони були вояками.

Коли я почув ці імена, у мене в горлі та очах ледь-ледь защипало.

Притлуми це.

— Вони якось легко різали людей як на вояків.

— Пішов нахрін, Ковачу.

— Байдуже, — я потягнувся до вигину корпусу, що наближався до мене, — до того місця, де на боці основної конструкції стирчала заокругленим шпилем маленька бульбашка. Решта мого тіла за витягнутими руками перейшла в позу різкої зупинки. Подумавши раптом про те, що до корпусу може бути причеплена якась контактна міна, я на мить запанікував…

Та ну. Все передбачити неможливо.

…а тоді мої руки в рукавичках опустилися на вигнуту поверхню, і я перестав рухатися. Мені у плече злегка тицьнувся «Сонцеструм». Я ризикнув і швидко глянув у оточений крилами, як у мартина, простір, де перетиналися дві бульбашки. Відсахнувся. Пам’ять посланця створила для мене картинку та звірила її зі спогадами.

Це був стикувальний модуль, що лежав посередині на дні тієї ж трьохсотметрової вм’ятини та був оточений пухирчастими горбочками. Обриси останніх були спотворені іншими, меншими пухирцями, що безладно здіймалися з їхніх боків. У загону Ломанако, певно, був локаторний маячок, бо інакше Каррера точно не міг би так швидко знайти це місце на корпусі завширшки майже тридцять кілометрів і завдовжки шістдесят. Я знову поглянув на дисплей приймача костюма, але там відображався лише один канал — той, із якого було чути хрипкувате дихання Каррери. Воно й не дивно: він мав заглушити передачу, щойно зупинившись. Нащо йому телеграфувати комусь, де в нього засідка?

То де ти в біса є, Айзеку? Я ж чую твоє дихання, мені просто треба тебе побачити, щоб це припинити.

Я обережно перейшов назад у оглядову позицію й заходився поградусно вивчати кулястий пейзаж під собою. Мені було досить одного необережного руху. Лише одного.

У виконанні Айзека Каррери, відзначеного нагородами командира вакуумних сил, уцілілого в п’яти сотнях боїв у вакуумі та переможця більшості з них. Необережного руху. Звичайно,