Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 53

Глава 53

Дорога назад виявилася напрочуд короткою, а якщо ще точніше, то миттєвою. Настільки миттєвою, що не витріщайся на Ніколаса три пари котячих й одна пара щенячих очей, він би, напевно, вирішив, що не було ніякої подорожі: просто він утомився й заснув просто перед дзеркалом.

Хоча… з іншого боку… враховуючи виняткову реальність трьох димчастих котів, пса і… так, його сестрички, яка загинула п’ятнадцять років тому – швидше за усе, він таки зараз спить. Спить і бачить прекрасний сон, у якому його улюблена маленька сестричка жива… хоча й не зовсім адекватна.

– Брі, з тобою усе гаразд? – поцікавився він у сестри, яка спочатку займалася тим, що, морщачись від болю хльостала себе по щоках, потім пристала до кота з вимогою:

– Джордже, подряпай мене!                                                                                                

Зайнятий винюхуванням й вилизуванням себе кіт, почувши своє ім’я, смикнув вухом й продовжив займатися своєю справою.

– Муро, подряпай мене! – пристала Британі з тією ж вимогою до його доньки. Але його донька – була уся в нього й тому наслідувала його прикладу. Як, зрештою, і син.

– Подряпайте мене! – знову зажадала (на цей раз уже у всіх трьох), як підозрював Джордж, його поїхавша глуздом маленька господиня. Розуміння цього відбилося у його погляді, що був сповнений болем та смутком через господиню. – Подряпайте мене! Або я попрошу Гуфіка мене вкусити!

Джордж, Мур та Мура осудливо глянули на Гуфіка. Гуфік ображено на них, мовляв, як ви могли?! Як ви могли ТАКЕ про мене подумати?! Джордж, Мура та Мур винувато смикнули вухами та прикрили лапами мордочки, мовляв, вибач. Гуфік завиляв хвостом, мовляв, та чого вже там, пробачив. І більше не звертаючи уваги на, до їхньої величезної скорботи, поїхавшу глуздом господиню, кожен знову зайнявся своїми справами: Джордж, Мур та Мура обнюхуванням й вилизуванням себе. Гуфік обнюхуванням кожного кутка кімнати.

Наївні! Як же ж погано вони знали свою господиню!

Зрозумівши, що її вихованці слів не розуміють, Британі схопила Мура за хвіст…

Ні-ні-ні, вона не мала нічого особисто проти Мура. Він просто був найближчим.

От і з боку Мура теж не було нічого особистого, просто він, по-перше, дуже не любив, коли його хапають за хвіст, а по-друге, коли це роблять несподівано.

Загалом-то у цілому, спрацював інстинкт: кігті, що випустилися самі собою, самі ж по собі й встромилися в маленьку ручку, що схопила їх за хвіст.

Зрозумівши, що зробив, бідолаха Мур був готовий до чого завгодно: до сліз, прокльонів, стусану під зад...

Але до чого він не був готовий, так це до тріумфальної радості господині:

– Кро-ооов! У мене кров! Ти бачив це, Нік? У мене кров! Справжня кров! – радісно заверещала мала, сунувши братові під ніс розполосовану котячими кігтями кисть.

Нік бачив. І більше не сумнівався, що це сон. Хороший сон. Дуже хороший сон.

Як же ж він хотів, щоб цей сон ніколи не закінчувався!

– Бачу, – усміхнувся він сестричці. – Пече? Подути?

– Найшов про що питати! – пирхнула малеча. – Звичайно ж!

І він почав дмухати, як колись багато років тому.

Вівіан, яка спостерігала за цією ідилічною картиною, посміхнулася. Зовсім, як у дитинстві. Тільки у дитинстві в такі хвилини вона страшенно заздрила Британі, а зараз ні. Зараз вона думала, що немає нічого прекраснішого за цю сцену. Вівіан також не до кінця розуміла, що відбувається. І, на відміну від Ніколаса, не намагалася зрозуміти. На її думку, хоч би що це було: сон, марення, один з її забутих спогадів – воно було чудове. І тому просто насолоджувалась, ні про що не думаючи.

Егоїстка!

Вона, бачите, тут бездумно насолоджується, а її колеги та шеф тим часом з ніг збиваються, розшукуючи її. Де тільки вони її не шукали, які тільки ритуали не застосовували – жодного сліду.

Ну ось і що вони мали думати? Та ще й у світлі того, що свого часу так само без сліду зникли також й дружини Високого вогняного лорда. Звісно ж, вони зникли самі, без Високого лорда. І до того ж, Вівіан не була дружиною Високого лорда. Але, по-перше, і сам Високий лорд не вічний. І наречені його – також гинули. І тому, так… думалося нажаль найгірше.

І от, коли вони вже зовсім зневірилися й морально готувалися до того, щоб повідомити про зникнення дочки її батьку, який, о так, який Імператор, ознаки життя раптом подав вказівник пошукового заклинання.

Той самий вказівник, який, скільки б вони з ним не билися, скільки б сили в нього не вливали, скільки б речей зниклої принцеси йому не надавали, цілий день не хотів нікуди вказувати, хоч розтрощив його у щіпки!

А тут раптом узяв, засвітився подібно до сонячного променя й вказав.

На майже сусідню кімнату!

Твою ж предвічну метелицю! Він що знущається?

По-перше, що-що, а апартаменти Високого лорда вони оглянули дуже ретельно. По-друге, двері зали, в якому вони зараз засідали, були відчинені і тому їм добре було видно вхід в апартаменти Високого лорда. Вхід, з якого вони не зводили очей! Це по-третє!

Інакше кажучи, відповідь могла бути тільки одна: він таки знущається!

Але надія... Надія, як відомо, не знає слова «неможливо».

– Піду подивлюсь таки, – важко підвелася з місця Ельжбета.

– І я з тобою! – слідом за нею не менш важко піднявся з місця й Ілберт Смартіс.

– І ми! – також не змогли всидіти на місці Турін, Закері та Сіллі.

І немовбито вони тільки й сподівалися на диво і тільки через це й пішли слідом за вказівником, а усе одно…

Побачивши Її Високість цілою й неушкодженою, усі п’ятеро дружно вирішили, що вона їм привиділась. І Високий лорд теж привидівся. І вже точно, в цьому взагалі-то не було жодного сумніву, їм привиділась його загибла п’ятнадцять років тому маленька сестричка.

Бо де ж це бачено, щоб привида від живої людини відрізнити було не можливо?! Небувало ще такого!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍