Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Королева Марго, Олександр Дюма

Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

72
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 180
Перейти на сторінку:
class="p1">Над цією постаттю схилилась друга постать, ніби постать жінки.

В той же час волосся швидко спалахнуло ясним і гострим полум’яним язиком.

— Один рік! — скрикнув Рене. — Тільки рік, і чоловік цей буде мертвий, і якась жінка плакатиме над ним сама. Проте, ні, там унизу, в кінці смуги, ще якась жінка, що ніби держить на руках дитину.

Катерина подивилась на сина і, здавалось, запитувала в нього, хто ці дві жінки.

Та ледве Рене скінчив, як сталева смуга стала білою; все поволі зникло.

Тоді Катерина розгорнула навмання книгу і прочитала голосом, в якому, не зважаючи на всю свою силу, не могла приховати тремтіння, такі вірші:

Той, хто усіх людей у трепеті держав,

Дочасно згинув сам, бо бачності не мав.

Кілька часу глибока мовчанка панувала навколо жаровні.

— А які ознаки на цей місяць для того, що ти знаєш? — спитала Катерина.

— Найкращі, як завжди, пані. Якщо доля переможе в боротьбі між богами, майбутнє, безперечно, сприятиме цій людині. Проте...

— Проте, що?

— Одна з зір, що складають його сузір’я, була під час моїх спостережень закрита чорною хмарою.

— А, — скрикнула Катерина, — чорною хмарою... Отже, є ще надія?

— Про кого говорите ви, пані? — спитав герцог д’Анжу.

Катерина відвела сина від жаровні і почала розмовляти з ним потихеньку.

Тим часом Рене став навколішки і при світі полум’я вилив на долоню останню краплину крові, що лишилась на дні пляшки.

— Дивна суперечність, — сказав він, — вона доводить цілковиту непевність свідчень простої науки, якою користуються грубі люди. На око кожного, крім мене, на око медика, вченого, самого Амбруаза Паре, ця кров така чиста, плодотворна, так сповнена гостроти і життєдайних соків, що обіцяє довгі роки життя тілу, з якого вийшла; а тим часом уся ця міць незабаром має зникнути, усе це життя менш як за рік повинно згаснути.

Катерина і Генріх д’Анжу повернулись і слухали.

Очі принца блищали крізь прорізи маски.

— Так, — сказав Рене, — звичайним ученим належить теперішнє, а нам — минуле і майбутнє.

— Отже, — сказала Катерина, — ви все таки думаєте, що він помре раніш як через рік?

— Це так само певне, як те, що ми троє живі і що ми теж колись будемо лежати в могилі.

— Проте, ви сказали, що кров чиста і плодотворна, сказали, що кров ця обіцяє довге життя?

— Так, коли б усе йшло звичайним порядком. Але хіба не можливий якийсь випадок...

— Ага, так, чуєте, — сказала Катерина Генріху, — якийсь випадок...

— Що ж, — сказав той, — ще більше рації мені залишитись.

— О, про це й не думайте, це річ неможлива.

Молодий чоловік, змінивши голос, сказав, звертаючись до Рене:

— Дякую, візьміть цей гаманець.

— Ходімо, граф, — сказала Катерина, умисно даючи йому цей титул, щоб збити здогади Рене.

І вони вийшли.

— О, мамо, ви бачите, — сказав Генріх, — випадок... А якщо випадок трапиться, мене не буде тут, я буду за чотириста льє від вас...

— Чотириста льє можна проїхати за тиждень, сину.

— Так, але чи пустять мене ці люди? Коли б я міг почекати, мамо!..

— Хто знає, — сказала Катерина, — чи випадок, про який говорить Рене, не є той самий, який учора поклав короля в постіль? Слухайте, сину, ідіть собі самі, а я піду хвірткою до Августинського монастиря: там дожидається мене мій почет. Ідіть, Генріх, ідіть та будьте обережні, не роздратуйте брата, якщо побачите його.

ХI. Признання

Перше, про що дізнався герцог д’Анжу, коли прибув до Лувра, була звістка, що урочистий вхід послів призначено через п’ять днів. Кравці та ювеліри дожидалися принца з розкішними вбраннями та пишними прикрасами, присланими йому королем.

Тим часом як він приміряв усе це з гнівом, від якого на очах його виступали сльози, Генріх Наварський милувався розкішним ізумрудним кольє, шпагою з золотою ручкою та коштовним перснем, що Карл прислав йому того ж ранку.

Д’Алансон щойно одержав листа і розпечатав його у себе в кімнаті, щоб прочитати на дозвіллі.

Коконна ж скрізь по Лувру розпитувався про свого друга. Справді, Коконна, як відомо, недуже здивувався, що Ла Моль не приходив цієї ночі, але на ранок відчув деяке занепокоєння і розпочав систематичні розшуки друга; спершу він пішов до готелю „À la Belle-Étoile“ звідти на вулицю Клош-Персе, з вулиці Клош-Персе на вулицю Тізон, з вулиці Тізон на міст Сен-Мішель, нарешті з мосту Сен-Мішель до Лувра.

Розпитування свої він провадив надто оригінально і настирливо, — знаючи ексцентричну вдачу Коконна, це легко собі уявити, — і з цього приводу у нього вийшли з трьома придворними сеньйорами суперечки, які закінчилися, по моді того часу, дуелями. Коконна поставився до цих поєдинків дуже сумлінно, як він звичайно ставився до таких речей; з своїх супротивників одного він убив, а двох поранив, примовляючи:

— Бідний Ла Моль, він так добре знав латину!

З цього приводу останній його противник, барон де Буассе, падаючи поранений, сказав:

— Ах, ради неба, Коконна, будьте різноманітніші, скажіть, що він знав грецьку мову, абощо!

Нарешті, чутка про події в коридорі рознеслася по Лувру. Коконна дуже засмутився, бо в першу хвилину подумав, що всі ці королі та принци вбили його друга і вкинули в якусь підземну темницю.

Він дізнався, що д’Алансон теж брав участь у справі, і, не зважаючи на його сан, як принца крові, пішов вимагати пояснень, наче у простого дворянина.

Д’Алансон спершу відчув велике бажання виставити за двері нахабу, що насмілився вимагати у нього звіту про його вчинки, але Коконна говорив таким уривчастим тоном, очі його так виблискували, чутка про три дуелі, які він мав протягом двадцяти чотирьох годин, піднесла п’ємонтця так високо, що герцог роздумав і, замість піддатися першому враженню, відповів своєму дворянинові з милою усмішкою:

— Любий Коконна, справді, король був розгніваний, що його вдарили срібним кухлем у плече, герцог д’Анжу незадоволений, що його скупали в апельсиновому компоті, герцог де Гіз ображений, що йому кинули в обличчя четвертину дичини, і вони збирались убити пана де Ла Моля, але один друг вашого друга відвернув від нього небезпеку. Затію цю покинули, даю вам слово принца.

— Ах, — сказав Коконна, зітхнувши від цього

1 ... 117 118 119 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Королева Марго, Олександр Дюма», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Королева Марго, Олександр Дюма"