Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

родичів, походів у кіно та любощів по середах і суботах.

Поклавши руку на серце, порівняно з її колишнім запалом дона Флор чимраз рідше відвідувала репетиції, та якщо вже там бувала, то не нудилася демонстративно і напоказ, як робили це деякі дружини оркестрантів. Вона була вірною подругою своєму чоловікові, поділяла його захоплення та вподобання, та час до часу таки дозволяла собі пропустити репетицію, адже, відверто кажучи, віднайти спокій і насолоду в монотонному повторенні мелодії здатні лише по-справжньому закохані у музику люди.

Рідше стала вона бувати і на зборах Товариства фармакологів, де захищали дисертації і дебатували на різні теми. Навіщо робити щось усупереч власному бажанню? Щоб увесь вечір ловити окунів, силуватись зосередитися на доповіді, вникнути в тему, а під кінець таки закуняти? Доні Флор не вдалось подолати сон навіть того вечора, коли доктор Теодоро захищав свою суперечливу дисертацію про барбітурати («Застосування органічних засобів замість хімічних препаратів у лікуванні безсоння»), до того ж це був не просто собі захист, йшлося про докторову репутацію. Дискусія тривала до глупої ночі, й коли схвильований і щасливий чоловік узяв її за лікоть, дона Флор, щойно прокинувшись від оплесків, замалим не попросила в нього пробачення за те, що спала, немов від кінської дози тих його органічних барбітуратів…

— Любий… — тільки й спромоглась мовити вона.

Проте доктор Теодоро перебував у такій ейфорії, що навіть не звернув уваги на її червоні очі та заспане обличчя.

— Дякую, люба. Це для мене справжня перемога!

Він раз і назавжди поставив крапку в цій історії з хімічними снодійними, виконавши свій обов’язок громадянина та фармацевта, хоча продовжував продавати ці небезпечні отрути, отримуючи непоганий прибуток, оскільки снодійні саме були в моді. Адже освічений та совісний фармацевт був також і власником прибуткової аптеки, тому сумління через продаж ліків його не гризло, адже совість вченого була чиста й аптека не бідувала.

Та найважливішою подією, про яку писали в газетах, обговорювали у найвищих колах, що стала справжнім раєм для швейних ательє та магазинів модного одягу, без сумніву, став концерт аматорського оркестру «Сини Орфея» в особняку Тавейри Піреса, який віртуозно вигравав на віолончелі.

Забракне слів належно описати всю велич і красу того свята музики та мистецтва. Якщо хтось раптом зацікавиться модними тенденціями того сезону, захоче дізнатися про тодішні елегантні вбрання й розкішну красу жінок, хай не полінується погортати підшивки тогочасних газет, а надто газету поета Тавареса, і звернути особливу увагу на репортаж геніального Силвіньйо Ламеньї, істинного знавця цієї тонкої сфери світського життя. А власне про концерт прихильники творчості оркестрантів можуть довідатися, ознайомившись зі статтями критиків Фінеркаеса та Жозе Педрейри або ж дописом Еліо Басти, неперевершеного розумаки і на всі руки мастака, який, окрім свого фортепіано, полюбляв вправлятися в красному письменстві. Дона Розилда в своєму Назаре старанно вирізала для колекції кожен допис, кожну статтю, сповнену дифірамбів її зятеві та його «неперевершеному виконанню такого непростого соло романсу Аженора Ґомеса, що стало достоту перлиною концерту» (Кокейжо, «Умілі акорди концерту», газета Баїї).

Того вечора дона Флор була на сьомому небі від щастя, адже піднялась на найвищий щабель суспільства, а Силвіньйо назвав її «винятковою окрасою цього заходу, яку паризький кравець оздобив неперевершеною сукнею з moiré fauve[66], що затьмарила цього вечора вбрання багатьох дам». На цьому концерті справді зібралися добірні вершки баїянського суспільства: політичні діячі, фінансисти, інтелігенція, архієпископ, начальник поліції, а між них затесалися також витончені сноби, які не оминули нагоди покопирсатися в кишенях багатих родичів, зокрема зятя шановного господаря дому.

З сусідніх із площею Другого липня вулиць запрошення отримали лише сеу Зе Сампайо, колега Піреса по Комерційному клубу, та його давній приятель по коледжу. Але Зе Сампайо відмовився туди піти.

— Та заради Бога, дайте мені спокій, у мене так селезінка розболілась, а ви всі щось від мене хочете… Іди сама, Норміньє, якщо, звісно, маєш бажання…

Безперечно, дона Норма пішла і пішла не сама, а з доною Флор і доктором. («Як, скажіть на Бога, можна було знехтувати таким запрошенням? Це хіба що мій чоловіченько міг утнути, цей набурмосений дикун і відлюдник!»)

Коменьадор Перес сказав доні Імакуладі:

— Цього разу я найдужче хочу, щоб вечір вдався якнайкраще… І докладу до цього всіх зусиль…

Так воно й сталося. Тут варто віддати належне доні Імакуладі, адже попри свій далеко не янгольський характер, улаштовувати прийоми вона вміла, як ніхто. Запросила архітектора Жилбербета Шавеса (він обійшовся достоту на вагу золота), який надав послуги з оформлення саду, де гратиме оркестр.

— Ви про гроші не думайте, мені потрібен ідеальний, довершений сад, з аркою, різними саджанцями… тому робіть усе, що для цього буде потрібно, — наголосив зазвичай скупий комендатор, який жодної копійки марно не витратив би, та коли потрібно було розпустити хвіст, — грошей не рахував.

А маестрові Шавесу тільки цього і треба було, він полюбляв розгулятися. На свою роботу він витратив шалені гроші, зате і результат був приголомшливий: сад вийшов достоту казковий, а невеличкий амфітеатр вражав сміливістю архітектурного задуму, якого Баїя ще зроду не бачила: «Жилбербет (зауважте: саме Жилбербет, а не Жилберто і навіть не Жилберт, як називають його деякі невігласи) вклав у цей витвір увесь свій ультрамодерний талант» (ще одна і, певна річ, не остання цитата чудового Силвіньйо).

Дона Флор, увійшовши в сад, аж заціпеніла від захвату, а дона Норма тільки й спромоглася видихнути:

— Оце так!..

Господарі зустрічали гостей: дона Імакулада в спеціально замовленій з Європи сукні, з лорнетом у руках, комендатор у смокінгу та накрохмаленій сорочці з твердим комірцем. Побачивши доктора Теодоро з його золотим фаготом, на його обличчі засяяла щаслива усмішка.

— Дорогий Теодоро! Я з нетерпінням чекаю, коли ми нарешті зіграємо…

Дона Імакулада простягала кінчики пальців для поцілунку чоловікам і для легкого рукостискання з жінками так пихато, наче гості прийшли просити в неї благословення.

— Але ж вона й страшна! — шепнула дона Норма, щойно побачила її з лорнетом у руках.

— Вигляд у неї, правду кажучи… Але ти не уявляєш, хто вона… Це почесний президент Місіонерського товариства в Африці й Азії. Якось доктор Теодоро отримав від неї лист із проханням надати матеріальну підтримку тамтешнім католицьким місіям.

Незабаром прийшов Бідолашний Урбано в новісінькому смокінгу, щойно з ательє (за кошт комендатора, звісно, не міг же він залишити оркестр без скрипаля в такий урочистий вечір, бо той не мав що вдягнути). Бідолашний вийшов з дому під акомпанемент дошкульних кпин дружини, тож усе, що йому зараз хотілося, це сховатися за деревами і щонайменше показуватися на очі гостям. Доктор