Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь

Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

24
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 130
Перейти на сторінку:
такою нещадною спостережливістю, з такою дивовижною вірністю і з такою художньою силою… І мова-то яка! мова-то! Яка сила, свіжість, поезія!.. У нас навіть мурашки пробігали по тілу від задоволення. Після читання Сергій Тимофійович Аксаков, хвилюючись, походжав кімнатою, підходив до Гоголя, тиснув його руки і значуще поглядав на всіх нас… “Геніально, геніально!” — повторював він. Очі Костянтина Аксакова виблискували, він ударяв кулаком по столу і говорив: “Гомерична сила! Гомерична!..” Гоголь ще більше виріс після цього читання в очах усіх…» (Панаєв И.И. Литературные воспоминания. — М.: ГИХЛ, 1950. — С. 174).

Гоголь читав поему за першим рукописом, II—VI розділи якого зберігаються в Російській державній бібліотеці (Москва). Копію з нього автор переробив, внісши велику кількість виправлень і вставок. Другий рукопис (в якому відсутні окремі місця розділів) зберігається у Публічній бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна (Санкт-Петербург). Третій рукопис переписував П. Анненков у Римі під диктування Гоголя (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 85). Цей рукопис зберігався спочатку в м. Ніжині, тепер — в Інституті рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського у м. Києві. П’ятий рукопис, який нині зберігається у бібліотеці Московського університету, Гоголь віддав до друку.

У жовтні 1841 р. рукопис отримав для перегляду цензор І.М. Снєгірьов, а у грудні на засіданні Московського цензурного комітету відбулося обговорення поеми. А.П. Єлагіна писала В. Жуковському: «…цензура не пропустила “Мертві душі”, бо душа безсмертна» (такою була думка одного з цензорів) (Литературное наследство. — 1952. — Т. 58. — С. 611). Про цей аргумент згадує Гоголь у листі до П. Плетньова від 7 січня 1842 р. Тоді ж Гоголь через В. Бєлінського передав рукопис у Петербург цензору О.В. Никитенку, який дозволив друкувати поему під заголовком «Похождения Чичикова, или Мертвые души» (під такою назвою твір виходив до 1917 р.), але зажадав вилучити окремі місця, зокрема «Повість про капітана Копєйкіна». У листі до П. Плетньова від 10 квітня 1842 р. Гоголь писав: «Знищення Копєйкіна мене сильно збентежило! Це одне з кращих місць у поемі, і без нього — проріха, котру я не в силах залатати і зашити. Я краще зважився переробити його, ніж втратити зовсім. Я викинув увесь генералітет, характер Копєйкіна означив сильніше, так що тепер видно ясно, що він усьому причиною сам і що з ним повелися добре» (XII, 54).

Гоголю довелося зробити нову редакцію «Повісті про капітана Копєйкіна»: змінити фінал, а Копєйкіна, підкресливши негативні риси в характері, «представити» причиною своїх «вчинків», а не жертвою «недостатнього співчуття інших». Тож повість існує у трьох редакціях. Канонічною вважається друга редакція, яку не пропустила цензура. Вона і друкується в усіх сучасних виданнях.

Поема «Мертві душі» вийшла з друку 21 травня 1842 р. С. Аксаков писав: «Книгу розкупили нарозхват. Публіку можна було розділити на три частини. Перша, до якої належала вся освічена молодь і всі люди, здатні зрозуміти високе достоїнство Гоголя, прийняла його з захватом. Друга частина складалася, так би мовити, з людей спантеличених, які, звикши тішитися творами Гоголя, не могли раптово зрозуміти глибокого і серйозного значення його поеми… Третя частина читачів розгнівалася на Гоголя: вони впізнали себе в різних героях поеми і розлютовано постали за образу всієї Росії» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 71). О. Герцен у щоденнику занотував: «“Мертві душі” Гоголя — дивовижна книга, гіркий докір сучасній Русі, але не безнадійний. Там, де він може проникнути крізь туман нечистих, гнійних випарів, там він бачить молодецьку, повну сил націоналістичність» (Герцен А.И. Собрание сочинений: В 30 т. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т. 2. — С. 214). Характеризуючи полеміку, яка піднялася в суспільстві, він зазначає влітку 1842 р.: «Слов’янофіли і антислов’яністи розділилися на партії. Слов’янофіли № 1 говорять, що це апофеоза Русі, Іліада наша, і хвалять, відп., інші скаженіють, говорять, що тут анафема Русі і за те лають» (Там само. — С. 220).

Герцену суперечили Ф. Булгарін, О. Сенковський, М. Полевой. Останній, зокрема, висказав, власне, претензії, які повторюються у виступах цієї когорти критиків: «“Мертві душі”, представляючи грубу карикатуру, тримаються на незвичайних і незабутніх подробицях, що герої в них — всі до одного — небувалі перебільшення, огидні мерзотники або банальні дурні… — всі до одного, повторюємо, що подробиці оповіді наповнені такими описами, що іноді мимоволі кидаєте книгу, що мову п. Гоголя, як у “Римі” та “Ревізорі”, можна назвати збіркою помилок супроти логіки і граматики, запитуємо, що можна сказати про такий витвір?» (Русская критическая литература о произведениях Н.В. Гоголя: Хронологический сборник критико-биографических статей. — 3-є изд. — М., 1903. — Ч. 1. — С. 193).

Захищаючи митця від подібних закидів, В. Бєлінський, який не так давно (у 1840 р.) був переконаний, що Гоголь «не російський поет у тому смислі, як Пушкін, який виразив і вичерпав собою всю глибину російського життя і в рани якого ми можемо вкладати персти, щоб відчувати біль свій і лікувати його» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. — М.: Изд-во АН СССР, 1955. — Т. 11. — С. 534), після «Мертвих душ» беззаперечно визнав: «…Гоголь — великий талант, геніальний поет і перший письменник сучасної Росії…» (Там само. — Т. 6. — С. 214). Високо оцінюючи «Мертві душі», він писав, що це твір «суто російський, національний, вихоплений із тайника народного життя, такий же істинний, як і патріотичний, що нещадно зриває завісу з дійсності й пройнятий пристрасною, нервовою, кровною любов’ю до родючого зерна російського життя, витвір надзвичайно художній за концепцією і виконанням, характерами дійових осіб і подробицями російського побуту, — і водночас глибокий думкою, соціальний, громадянський та історичний» і не без втіхи додає: «… в “Мертвих душах” він цілком відмовився від малоросійського елементу і став російським національним поетом у всьому просторі цього слова» (Там само. — С. 217‒219).

Разом з тим уже перші читачі висловлювали й протилежні думки. Ф.І. Толстой звернув увагу на зображення росіян і малоросіян у поемі, про що згадує О. Смирнова в листі до М. Гоголя від 3 листопада 1844 р.: «У Ростопчиної при Вяземському, Самарині та Толстому заговорили про дух, у якому написані ваші “Мертві душі”, й Толстой зауважив, що всіх росіян виставили у бридкому вигляді, тоді як усім малоросіянам дали ви щось співчутливе, незважаючи на смішні сторони їхні; що навіть і смішні сторони мають щось наївно-приємне; що у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть

1 ... 117 118 119 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"