Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Газети початку липня дещо доповнюють Блейкові записи, одначе так стисло і незрозуміло, що на них звернули увагу лише після оприлюднення щоденника. Як з’ясувалося, після вторгнення непроханого гостя у проклятий храм Федерал-Гілл охопив страх. Італійці перешіптувались про незвичайне шарудіння, стукіт і скреготіння у темному шпилі без вікон і благали священиків вигнати істоту, що прийшла у їхні сни. За їхніми словами, щось постійно чатувало біля дверей храму, чигаючи, коли на вулиці стане достатньо темно, аби вийти назовні. Газетні дописи згадували про живучі місцеві забобони, проте не зуміли пролити світла на першопричину того жаху — було цілком зрозуміло, що молоді репортери не надто переймалися копирсанням у минувшині. Написавши про це у своєму щоденнику, Блейк висловлює якесь дивне каяття і згадує про обов’язок поховати Осяйний Дельтоедр і вигнати те, що сам і пробудив, за допомогою денного світла, впустивши його до жахливого гостроверхого шпиля. Водночас він виявляє небезпечне зачарування скринькою і визнає неприродне прагнення, яке не полишає його навіть уві сні, знову відвідати прокляту башту і зазирнути у космічні таємниці сяючого каменя.

А вранці сімнадцятого липня через один із дописів у Джорнел власника щоденника просто затіпало від жаху. То були чергові варіації майже комічних історій про переполох на Федерал-Гілл, однак Блейк сприйняв їх як щось по-справжньому страшне. Під час нічної громовиці на цілу годину вийшла з ладу система міського освітлення, і під час цього затемнення тамтешні італійці мало не збожеволіли від страху. Ті, що жили поблизу клятого храму, заприсягалися, що потвора зі шпиля скористалася з тимчасової відсутності світла і спустилась до нижньої частини церкви, здійнявши там оглушливий стук і грюкіт, страшенно усіх наполохавши. Зрештою вона з гуркотом піднялася в башту, звідти було чути брязкіт скла. Потвора могла іти, скільки сягала пітьма, однак світло неодмінно змушувало її тікати.

Коли електричний струм знову побіг дротами і яскраво засяяли вуличні ліхтарі, у башті здійнялася метушня, бо навіть слабенький проблиск світла крізь стулки на закіптюжених вікнах виявився для цієї істоти нестерпним. Вона з шумом прослизнула до свого похмурого укриття у шпилі, і дуже вчасно, адже яскравий потік світла миттю загнав би потвору у безодню пітьми, звідки і викликав її недоумкуватий зайда. Протягом години темряви, під дощем, абияк прикриваючись складеними газетами та парасольками, довкруж церкви роївся натовп молільників зі свічками й ліхтарями — наче світлова варта, що стереже місто від нічного страхіття з пітьми. Одного разу, стверджували ті, що стояли найближче до храму, зовнішні двері страшенно грюкнули.

Але навіть не це було найстрашніше. Увечері того ж дня Блейк прочитав у Баллетін про знахідку репортерів. Не витримавши спокуси добути сенсаційний матеріал і здолавши страх, пара відчайдухів, попри застороги стурбованих італійців, після кількох невдалих спроб відчинити двері пролізли у храм через підвальне віконце. У храмі вони виявили, що пил на підлозі у вестибюлі та сутінковому нефі геть увесь помережаний дивними слідами, а напівзотлілі подушки крісел і парчева оббивка лавиць роздерті на клапті й безладно повсюди розкидані. Скрізь стояв неприємний запах, де‑не-де було видно жовтуваті плями і рештки чогось подібного до головешок. Прочинивши двері до башти, репортери на якусь хвилю завмерли — їм вчулося, буцімто хтось нагорі шарудить, — і не виявили на вузьких гвинтових сходах і сліду пилюки.

У самій башті пил теж де‑не-де було стерто. Репортери розповідали про восьмигранний кам’яний постамент, перекинуті готичні крісла, чудернацькі гіпсові статуї, але найдивовижніше — не згадали ані про понівечений скелет, ані про металеву скриньку. А найбільше Блейка занепокоїла — окрім згадок про жовтаві плями, головешки і гидкий запах — остання деталь, що пояснювала брязкіт скла. Усі без винятку стрілчасті вікна у башті було вибито, а два із них нашвидкуруч невміло законопачено зібганою парчевою обшивкою і кінським волосом із подушок, їх позапихали у дірки між перекошеними стулками віконниць. На нещодавно прометеній підлозі лежали розкидані клапті парчі та жмутки кінської волосіні, наче когось перервали посеред спроби влаштувати всередині башти цілковиту темряву, аби, як і колись, з вулиці не міг пробитися жоден промінчик світла.

Жовтуваті плями і випалені ділянки знайшли також і на драбині, якою можна було видертись до шпиля без вікон, та коли один з репортерів піднявся нагору, відсунув ляду і посвітив ліхтариком у непроникну смердючу пітьму, то не побачив нічого — лиш морок і всілякий мотлох поруч із лядою. Висновок однозначний — шарлатанство. Хтось просто пожартував із легковірними мешканцями округи або ж якийсь фанатик спробував нагнати на людей страху — певна річ, задля їхнього ж блага. Або ж, не виключено, хтось із молодих і занадто метикованих мешканців учинив цю хитромудру містифікацію задля розваги. Ця подія мала цікаве продовження, коли поліція вирішила надіслати до храму свого співробітника — перевірити розповідь. Троє правоохоронців під різними приводами ухилились від завдання, і тільки четвертий дуже неохоче туди вирушив і невдовзі повернувся, нічого не додавши до розповіді газетярів.

З цього дня щоденник Блейка свідчить про зростання його жаху і нервове очікування. Він докоряє собі, що нічого не робить, із тривогою розмірковує про можливі наслідки нових перебоїв в електропостачанні. Як з’ясувалося, тричі — саме під час буревіїв — він телефонував до електрокомпанії та у вкрай збудженому стані переконував вжити невідкладних заходів і запобігти вимкненню електричного струму. У своїх записах він нерідко висловлює стурбованість тим, що під час огляду темних нутрощів башти репортерам не пощастило знайти ані металевої скриньки із каменем, ані понівеченого кістяка. Він припускає, що їх могли забрати, але залишається тільки гадати, хто і куди. Однак найгірші побоювання стосувалися його самого і певного неприродного зв’язку, який, на його думку, існував між його свідомістю і жахіттям у храмі — страхітливим породженням ночі, яке він так необережно прикликав із безодні мороку. Схоже, Роберт цим постійно карався, і його нечасті на ту пору гості пригадують, як він сидів за столом і невидющим поглядом дивився у західне вікно на мерехтіння вдалині громаддя башти, оповитої чорними клубами диму. Його записи монотонно та одноманітно змальовують страшні видіння і натякають на зміцнення уві сні диявольського зв’язку між ним і лиховісним створінням. Є згадка про ніч, коли він раптово прокинувся і усвідомив, що цілком одягнений, бездумно плететься по Коледж-Гілл на захід. Знову і знову Блейк веде мову про те, що істота з храму знає, де його знайти.

Про тиждень після тридцятого липня кажуть, що тоді він ледь не зламався. Він не вдягався, а їжу замовляв по телефону. Відвідувачі помітили на ліжку мотузку, і він пояснив, що через сновидність змушений щовечора себе прив’язувати такими вузлами, що гарантовано його утримають або принаймні розбудять при спробі розв’язати.

У щоденнику є запис і про жахливий випадок, який спровокував той нервовий розлад. Лігши спати тридцятого увечері, він несподівано побачив уві сні, що бреде кудись у суцільній темряві. Видно було лише короткі горизонтальні смужки синюватого світла, а ще відчувався неймовірний сморід, і згори долинали тихі скрадливі звуки. Хоч би куди він пішов, щоразу об щось перечіплявся, і на кожен звук, що долинав згори, чулося щось схоже на відгук — якийсь глухий скрегіт і шурхотіння, наче хтось тер один шматок дерева