Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

послами. Вони запропонували не забороняти запрошення жодного кандидата до Москви без одностайної на те згоди. «Тому ми повинні пропонувати», твердили інструкції Міністерства закордонних справ для посла Великої Британії в Москві, щоб «комісія негайно запросила представників “Любліна” та невизначену кількість представницьких поляків із самої Польщі та з-поза її меж до Москви, щоб під егідою комісії обговорити, як можна сформувати представницький уряд, розподілити основні посади та виконувати президентські функції у передвиборний період»[524].

Британці мали рацію. Молотов використовував люблінських поляків як ширму, щоб накласти вето на запрошення деяких провідних польських політиків, яких пропонували західні союзники, насамперед Станіслава Миколайчика. Молотов хотів спочатку запросити лише представників люблінського уряду, а пізніше додати представників поляків-некомуністів. Західні посли перебували в Москві в надзвичайно невигідному становищі не тільки через відсутність надійної інформації та погану координацію, а й через те, що їхню внутрішню безпеку «зламали». Радянці знали про їхні плани та розбіжності завдяки своїм численним агентам на Заході. Як завжди, їхні шпигуни зробили чудову роботу, забезпечивши своїх кураторів точною інформацією про британську та американську стратегію і тактику на переговорах.

Згідно з офіційною історією російських розвідувальних служб, у березні та квітні 1945 р. радянські лідери мали в своєму розпорядженні інструкції Міністерства закордонних справ для Кларка Керра, написані незабаром після Ялтинської конференції, які визначали позицію Великої Британії щодо формування нового польського уряду, і копію листа Міністерства закордонних справ про реакцію генерала Владислава Андерса на рішення Ялти. Копії цих документів надійшли до Москви безпосередньо з Лондона: їх надали учасники Кембриджської п’ятірки[525].

Улітку 1944 р. Дональд Маклін, член Кембриджської п’ятірки, який переїхав до Вашингтона, щоб обійняти посаду в посольстві Великої Британії, почав надавати інформацію про британсько-американські відносини через резидентуру НКДБ у Нью-Йорку. Його документи часто вважалися настільки важливими й терміновими, що замість того, щоб відправити їх до Москви дипломатичною поштою, їх кодували та відправляли телеграмами. Так сталося у випадку з листуванням між Міністерством закордонних справ і послом Великої Британії у Москві сером Арчибальдом Кларком Керром та послом у Вашингтоні лордом Галіфаксом у березні 1945 р.

Через Макліна радянці дізналися, що Керр і Гарріман вирішили наполягати на включенні двох кандидатів до майбутнього уряду з Лондона та двох із Польщі. Вони також дізналися, що номінантами Гаррімана були Станіслав Миколайчик і Станіслав Грабський із Лондона та професор Станіслав Кутжеба з Польщі. Телеграми Макліна також викривали розбіжності між Сполученими Штатами та Британією. Якщо британці були готові протистояти Молотову в питанні радянської поведінки в Польщі, американці вважали за краще тиснути на лондонських поляків. Згідно з телеграмою лорда Галіфакса, переданою Макліном його радянським кураторам, Державний департамент вважав британський проект ноти до Молотова надмірно гострим, він виказував «занадто велику недовіру до намірів Радянського Союзу в Польщі». Гарріман вважав, що слід натиснути на Миколайчика, щоб той зробив заяву про прийняття ялтинських рішень, навіть якщо їх не підтримував»[526].

Дебати про те, чи варто спочатку запросити люблінських поляків, зосередились на тлумаченні одного речення в ялтинській декларації, яке звучало таким чином: «Пан Молотов, пан Гарріман та сер А. Кларк Керр, котрі виступатимуть як комісія для консультацій передусім у Москві з членами нинішнього Тимчасового уряду та іншими польськими демократичними лідерами з-поміж Польщі та за кордоном». Коли на першому засіданні Молотов запропонував закликати представників польського уряду й узгодити імена інших поляків, яких потрібно викликати до Москви, Кларку Керру було доручено відповісти, що «розв’язання цього питання не повинно чекати на варшавських поляків». Тоді Молотов зацитував наведену вище формулу Ялти щодо Польщі, й обидва посли врешті погодилися, що «передусім» означало запрошення спочатку варшавських поляків[527].

Пізніше вони відкликали свою згоду, припустивши, що Молотов таки неправильно тлумачив текст Ялтинської угоди. Чарльз Болен, який допомагав укладати цю угоду, проконсультувався у Вашингтоні, і підтвердив, що слово «передусім» стосувалося не варшавського уряду, а Москви як місця зустрічі комісії — із припущенням, що пізніше така зустріч може відбутися у Варшаві. Хоч це, можливо, було первинним наміром, у документі про можливе засідання у Варшаві не згадувалося. Молотов не був першим, хто дійшов висновку, що слово «передусім» стосувалося варшавських поляків. Документ посольства Великої Британії під назвою «Можлива лінія підходу до створення польської комісії “для продажу”, за можливості, пану Молотову», отримана посольством США в Москві 22 лютого, напередодні першого засідання комісії, містив таку саму інтерпретацію: «Передбачається, що передусім комісія повинна зустрітись із представниками Тимчасового уряду, які зараз діють у Варшаві, а потім із представниками інших польських демократичних політичних груп, а відтак із ними всіма разом»[528].

Також незгоди в комісії полягали у відмінному тлумаченні слів «демократія» та «фашизм». Дискусії розпочалися в Ялті, з Черчиллем та Іденом з одного боку і Сталіним та Молотовим з іншого, а їхні відлуння звучали в Москві. Шостого березня Молотов припустив, що кандидатури західних послів «можуть не бути справді демократичними». Об’єктом його атаки був краківський архієпископ Сапіга, який, за словами Молотова, «колись виступав проти збільшення кількості державних шкіл як проти розкоші». З радянської точки зору, лише один крок розділяв поняття «не повністю демократичний» від фашистського. «Ми можемо, однак, зробити помилку, — стверджував Молотов, — і виявимо фашиста серед нас, якщо не послухаємо поради Варшави».

Як Черчилль і попереджав присутніх у Ялті, радянці були готові без розбору використовувати термін «фашист» проти своїх ворогів. Просто критикуючи уряд, можна було легко перетворитися на «фашиста». Вісімнадцятого лютого газета «Правда» звинуватила конгресмена США Елвіна О’Конскі в поширенні «фашистської пропаганди» щодо ситуації у звільненій Польщі. Радянська преса також накинулася на твори «деяких пронацистських журналістів, таких як горезвісний Браун у Washington Post». Той факт, що машина пропаганди Ґеббельса хвалила опір польського уряду в екзилі до рішень Ялти, робило цей уряд легким об’єктом радянської пропагандистської війни. «Політичні банкрути емігрантського “уряду” нарешті виставляють себе як наймити Гітлера, нахабно називаючи кримські рішення п’ятим поділом Польщі», — стверджувала радянська преса.

Огляд американським посольством радянських ЗМІ в перші місяці 1945 р. дає добре уявлення про радянське розуміння демократії під час Ялтинської конференції. Вибори, подібні до тих, що відбулись у Єгипті, вважалися іграми корумпованих політиків. Радянські ЗМІ також нападали на американську модель вільної преси, заявляючи, що вона не може служити прикладом для решти світу. «Вільна преса» не була вільною: вона слугувала певним інтересам і не могла зрівнятися з державними засобами масової інформації. Для радянців демократія полягала у владі народу, яку можна було найкраще реалізувати через владу комуністичного авангарду. Радянці не відмовляли у праві західних союзників називати себе демократичними державами, але також не сумнівалися у власних демократичних характеристиках. Після конференції радянська преса вітала рішення Ялти як досягнення «великих демократичних потуг». Якийсь час радянські лідери були готові вважати Сполучені Штати та Британію демократичними державами, але не давали їм монополії на використання цього терміна[529].

Черчилль був одним із західних лідерів, який рано усвідомив небезпеку демагогічного використання демократичної термінології радянським керівництвом та його прихильниками на Заході. У грудні 1944 р. він вирішив уточнити своє розуміння демократії у Британському парламенті. «Хто є друзями демократії, а також як слід інтерпретувати