Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Твоєму другові душа висить на нитці — якщо відлетить, то Бечір мотузку лоєм миттю намастить, а такому, як ти, можна й свинячим жиром.

Отак, Енвере, я й дізнався, що ти живий. А назавтра — знову Бечір виговорює:

— Ти лиш послухай, як це собача хекає. Хекай, хекай, недовго тобі лишилось. Якщо пощастить, шия в тебе зламається, тоді не будеш мучитись, а якщо мотузка тебе душитиме — може протривати, за моїми розрахунками, і до півгодини. Тільки якщо твоєму другові віли зцілення не начаклують.

Через день — знову Бечір тут як тут:

— Кажуть, людяніше злочинця вішати, ніж голову йому рубати. Я ж кажу, що тебе найлюдяніше було б різати шматочок за шматочком. Або гарненько, як вола, настромити на рожен. Але живцем! Та й легше мені знати, що помилилися шваби, — голова відрубана гупне і спорожніє в одну мить, а повішання довго триває, ще жодного не було, щоб у корчах не всрався! І з тобою так само буде, якщо отой твій до завтра не доживе.

Отаке мені щодня відважував Бечір Шврака, і я йому ніколи цього не забуду. Хто не запитає — кажу, що таких душ, як у нього, мало лишилося в цьому світі. Бо якби не було Бечіра, я про тебе, мій Енвере, нічого й не знав би. Навіть не знав би, чи вбив я тебе, чи ні. За правилами я нічого знати не маю, і ніхто не має права мені щось казати. Але нема такого правила, щоби в’язнів не можна було лякати пекельними муками; і коли інші наглядачі чули, що наближається Бечір Шврака, вони ховалися по кутках, щоб не вислуховувати, як людина дух випускає на шибениці, бо не могли бути певні, що колись не опиняться на моєму місці, а тому навіть не чули, як Бечір говорив мені недозволене — що ти живий.

Чесно кажучи, в перші дні мені й неважливо було, чи повісять мене, і чи ти помер. Ось, зізнаюся тобі ще в тому, в чому досі не зізнавався: щоразу мені було трохи прикро, коли Бечір повідомляв, що нитка твого життя і досі не урвалася. Та коли на сьомий день привели батька на побачення зі мною, світ мій перевернувся.

Батько сказав:

— Учора ввечері забрехала в нас перед ворітьми Османова сучка. А твоя мати ще й пустила її всередину. Каже, маю повідомлення для твого сина. Для якого сина, кажу? Для отого пияка і вбивці, чи для іншого, про якого не знаю? Для того сина, про якого знаєш, каже мені сучка. Чудово, то знайди оповісника й відправ його у Беледію[140], а мені дай спокій. Викинув би її з дому, але твоя мати проклята, що тебе на мій сором породила, сказала: «Не треба». Ну, якщо не треба, то я пішов, і молися, щоб повернувся. А як повернувся — мати твоя плаче, спинитися не може. Питаю, що вона сказала? Каже: «Облиш мене!». Не облишу, що тобі сучка сказала? Сказала, чому Захір порізав Енвера і як помилився, коли його порізав. Сказала: «Я до Енвера залицялася, а він до мене ні. Захір має про це знати. Я хотіла, але він мене ні».

Після цього, Енвере, я вже щоразу чекав Бечіра Швраку, як пророка: тільки б він сказав мені, що ти живий. Не знаю, що й робив би поміж цих стін, якби ти випустив дух, і чи зміг би так сильно битися об них головою, щоб вона репнула. І щоразу, коли Бечір підтверджував, що ти живий, я думав, який же Аллаг милостивий, що батьків кинджал од мене сховав. Я вбив би тебе, мій Енвере, якби не Він.

Минув мій перший місяць у зіндані, коли ж Бечір прийшов раніше, ніж зазвичай, і каже:

— М’яке серце в імператора нашого й пана, а якби мене питали, я б таких, як ти, інакше судив. Ти хотів убити? Звісно, хотів, бо чого б то живого-здорового чоловіка ножем у живіт штрикав, якби не хотів! Тільки не влучив у потрібне місце. Якби мене спитали, я б тебе повісив, але на тоншій мотузці. Як порветься — твоє щастя, а не порветься — дістанеш по заслузі. А не отак. М’яке серце в імператора нашого й пана, годяще для якоїсь м’якшої землі, та не для нашої.

Так я й дізнався, що ти вигарбався, мій Енвере. Тож я з насолодою з’їв в’язничну юшку — не куштував кращих байрамських страв, хоч Байрам уже минув два місяці тому, і раптом відчув, скільки набралося в мені голоду й життєвої снаги. Коли пізніше мене вивели перед суд, я зізнався: винен, а ви мене судіть по справедливості. Суддя запитав:

— Чому ти підняв ножа на людину?

— Все, що я вам зараз казатиму, буде виправданнями, а я ні перед Богом, ні перед вами виправдатися не можу.

— Не мудруй, а кажи, навіщо ти вдарив його ножем!

— Я відповів би вам, кажу, але не можу, бо йдеться не лише про мене і мою честь, але й ще про двох людей. Тому й не можу.

— Якщо не поясниш, ми тебе засудимо так, буцім ти винний найвищою провиною! — кричить суддя, аж стіни здригаються.

— Звісно, винен я, — відповідаю, — я ж із ножем на друга кинувся…

Засудили мене до річного ув’язнення. Чи ж це найбільша міра, гадав я, а точно знав, що ні. Не може бути. Просто зглянувся суддя, словенець якийсь, або думав, що він же в Боснії, а тут люди звикли одне на одного сокиру піднімати, не те що якогось ножа до курей. Але помилкові його припущення, обидва. Нема за що мене жаліти, і не так уже часто в нас різанина трапляється. Тільки пам’ятають її довго і знають, хто кого ще за Куліна-бана[141] ножем штрикнув, і той ніж переходить із покоління в покоління, і ніхто нікому не пробачає. Я тебе, Енвере, не прошу пробачити мені, але не дай Боже після нас ця пам’ять лишиться.

Шість місяців я просидів у Зениці. Тюрма як тюрма, було б у зіндані добре — люди б самі зголошувалися туди сісти. Мовляв, я чесна людина, всім догоджав, от і втомився трохи, призначте мені, будь ласка, хоча б п’ять рочків ув’язнення. Е, ні! Збреше, хто таке скаже. Та все ж не можу скаржитися на те, як мені велося. Звісно, різні люди там були, і такі, що навіть око з лоба вкрасти ладні, і такі, що жінкам