Читати книгу - "Гра престолів"

Ланістер.— Я шукаю брата. Ви ж пам’ятаєте мого брата, так, лорде Старк? Він був у Вічнозимі. Білявий, з різнокольоровими очима, гострий на язик. Невисокий такий.

— Чудово його пам’ятаю,— озвався Нед.

— Схоже, він дорогою вскочив у халепу. Наш лорд-батько страшенно занепокоєний. А ви часом не здогадуєтеся, хто міг зичити братові зла, ні?

— Вашого брата затримали за моїм велінням, він має відповісти за свої злочини,— сказав Нед Старк.

Мізинчик злякано застогнав.

— Мілорди...

Висмикнувши меча з піхов, сер Джеймі Ланістер послав коня вперед.

— Діставайте зброю, лорде Едарде! Якщо треба, я пошматую вас, як Ейриса, однак хотілося б, щоб ви померли з мечем у руках,— сказав він і кинув на Мізинчика холодний презирливий погляд.— Лорде Бейліш, на вашому місці я б чимшвидше тікав, щоб не заляпати кров’ю своє коштовне вбрання.

Двічі повторювати Мізинчикові не було потреби.

— Я приведу міську варту,— пообіцяв він Недові. Солдати Ланістера розступилися, щоб дати йому дорогу, а тоді знов зімкнулися. Пришпоривши коня, Мізинчик зник за рогом.

Недові вояки витягнули мечі, але їх було всього троє проти двадцятьох. З навколишніх дверей і вікон за сценою спостерігали цікаві очі, але ніхто втручатися не збирався. Можливо, несподівана атака допомогла б їм пробитися, однак Едардові Старку здалося, що варто обрати певнішу, безпечнішу тактику.

— Уб’єте мене,— застеріг він Царевбивцю,— і Кетлін напевне стратить Тиріона.

Джеймі Ланістер тицьнув Недові в груди золоченим лезом, яке напилося крові останнього з королів драконів.

— Та невже? Шляхетна Кетлін Таллі з Річкорину замордує заручника? Не думаю,— зітхнув він.— Проте не хочу ризикувати братовим життям, покладаючись на жіночу шляхетність,— Джеймі Ланістер сховав золочений меч у піхви.— Тож краще я відпущу вас до Роберта — біжіть жалійтеся, як я вас налякав. Цікаво, чи його це зворушить.

Відкинувши з чола мокре волосся, Джеймі розвернув коня. Опинившись позаду своїх солдатів, він озирнувся на капітана.

— Трегаре, потурбуйся, щоб з лордом Старком нічого не сталося.

— Як скажете, мілорде.

— Хоча... не хотілося б відпускати його безкарно, отож...— крізь нічну темряву й дощ Нед помітив, як у посмішці зблиснули зуби Джеймі,— убийте його супровід.

— Ні! — зойкнув Нед Старк, стискаючи меч.

А Джеймі вже мчав легким чвалом геть, аж тут закричав Віл. Солдати обступили його з обох боків. Одного Нед затоптав, рубаючи привидів у червоних плащах, які розступалися перед ним. Джорі Кассель, приостроживши коня, кинувся вперед. Підкуте крицею копито з нудотним хрустом втелющилося в обличчя Ланістерового гвардійця. Інший гвардієць відсахнувся, і на мить Джорі звільнився. Лаявся Віл, якого стягнули з пораненого коня; розтинали дощ мечі. Нед кинувся до нього, опускаючи меч на шолом Трегара. Удар був такої сили, що од віддачі Нед аж зціпив зуби. Трегар гримнувся навколішки; з-під розрубаного навпіл лев’ячого шолома на обличчя цебеніла кров. Г’юард відбивався від рук, які хапали його коня за повіддя, аж тут просто в живіт йому встромився спис. Зненацька в самій гущавині знову опинився Джорі, з його меча бризкав кривавий дощ.

— Ні! — крикнув Нед.— Джорі, геть!

Недів кінь послизнувся й гримнувся в багнюку. На мить від болю Нед мовби осліп, а в роті відчувався присмак крові.

Він бачив, як підрізали ноги коню Джорі, а його самого стягнули на землю; коло стискалося, мечі літали вгору й униз. Коли Недів кінь знову став на ноги, його хазяїн теж спробував звестися, але тут-таки впав, захлинувшись власним зойком. З литки вистромлювалася зламана кістка. Це було останнє, що він побачив. А дощ падав, і падав, і падав.

Коли лорд Едард Старк знову розплющив очі, він був сам серед своєї мертвої варти. Кінь наблизився, занюхав кров — і рвонув геть. Нед поплазував у багнюці, зціплюючи зуби від лютого болю в нозі. Здавалося, минули роки. За ним хтось спостерігав з вікон, у яких світилися свічки; з провулків і дверей почали з’являтися люди, але ніхто й не ворухнувся, щоб допомогти.

Мізинчик з міською вартою знайшов його посеред вулиці: він тримав у обіймах тіло Джорі Касселя.

Золоті плащі десь роздобули ноші, але дорога до замку була розмита болем — кілька разів Нед непритомнів. Пам’ятав, як у сірому світлі світанку наближається громаддя Червоної фортеці. Від дощу ясно-рожеве каміння велетенських мурів потемніло до кольору крові.

А тоді над Недом навис мейстер Пайсел, тримаючи кухоль і шепочучи:

— Випийте, мілорде. Це макове молочко, від болю.

Він пам’ятав, що зробив ковток, а мейстер Пайсел у цей час велів комусь закип’ятити вина й принести йому чисту шовкову тканину. Далі все зникло.

Данерис

Кінська брама Ваїс-Дотрака являла собою двійко велетенських бронзових коней, які стояли дибки, за сотню футів од землі торкаючись копитами й утворюючи гостроверху арку.

Дані гадки не мала, навіщо місту брама, якщо немає стін... та й жодних будівель, скільки сягало око. Однак ось вона, брама, величезна й прегарна — гігантські коні облямовують фіолетову гору вдалині. Хал Дрого у супроводі кровних вершників повів свій халасар попід копитами, а бронзові коні відкидали довгі тіні на схвильоване море трав.

Дані рушила за ним на своїй сріблястій разом з сером Джорою Мормонтом і братом Вісерисом, якому знову дозволили сісти на коня. Того дня, коли його змусили пішки повертатися в халасар, дотраки дали йому глузливе прізвисько Хал Рей Мар — Король-стерті-ноги. Наступного дня хал Дрого запропонував йому місце на возі, і Вісерис погодився. Він у своєму впертому неуцтві навіть не здогадувався, що з нього кплять: вози були тільки для євнухів, калік, породіль, для зовсім маленьких і зовсім старих. Після цього він отримав нове прізвисько — Хал Рагат, Король-на-возі. А брат гадав, що хал таким чином хоче вибачитися за те, як учинила Дані. Вона ж благала сера Джору не казати братові правди, щоб не соромити. Лицар відповів, що королеві трохи сорому не завадить... однак виконав її прохання. Хала Дрого довелося чимало вмовляти, ще й показати йому кілька постільних трюків, яких її навчила Дорея, щоб той здався й дозволив Вісерису приєднатися до них на чолі валки.

— А де ж місток — запитала Дані, проїжджаючи попід бронзовою аркою. Не було ні будівель, ні людей, тільки трава й дорога, обабіч якої вишикувалися стародавні пам’ятки з усіх країв, що їх дотраки загарбали за кілька століть.

— Далі,— відповів сер Джора.— Попід горою.

За Кінською брамою обабіч дороги височіли