Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

батька – коли п’ять. Хлопчик залишився під опікою тітки, в дев’ять років на «відмінно» склав іспити в дуже престижну Імператорську Олександрівську гімназію, але через два роки за неуспішність і «погану поведінку» був відрахований. Його перевели в менш привілейований навчальний заклад. Тут він і захопився театром, та так, що родичі за це фактично вигнали його з дому, і він жив у своїх друзів – молодих київських письменників і акторів.

До цього періоду відносяться перші спроби Олександра зайнятися літературною діяльністю. Спроби небезуспішні: у газеті «Київський тиждень» з’являються його оповідання – «Портрет», «Цигарки “Весна”», «Моя наречена», а в тижневику «Лукомор’я» – оповідання «Червоні метелики». Окрім цього, він пише рецензії на виступи знаменитостей, того ж Федора Шаляпіна, наприклад, та ін. Ім’я Вертинського стає відомим у середовищі київської творчої інтелігенції.

У 1910 році, в надії знайти себе в творчості і зробити кар’єру, Олександр переїхав до Москви. Тут він виступав у літературних і театральних гуртках, намагався поставити п’єсу О. Блока «Балаганчик». На початку 1912 року він поступив у театр мініатюр М. Арцибушевої. Тут з’явився номер-пародія «Танго»: балетна пара танцювала танго, а він із-за куліс виконував пародійну пісню. Цей номер користувався успіхом у публіки, і Вертинський отримав перші, хай і невеликі, але похвальні рецензії в газетах.

У тому ж 1912 році збулася мрія Олександра – зніматися в кіно. На знімальних майданчиках він познайомився із зірками німого кіно початку ХХ століття – Вірою Холодною, Іваном Мозжухіним. Була й ще одна мрія – поступити в Малий Художній театр. Але іспити приймав сам Станіславський, якому не сподобалося, що юнак не вимовляє звук «р».

Від призову в армію Вертинський був звільнений, але, коли почалася Перша світова, добровільно пішов на фронт санітаром, працював у санітарному поїзді, який курсував між Москвою і передовою. Після легкого поранення в січні 1915 року він повернувся до Москви.

Улітку 1915 року Вертинський знову виступає в театрі Арцибушевої, тепер уже з новою програмою «Пісеньки П’єро». Дуже незвичайним був його сценічний образ: до рояля виходив високий співак, на ньому був короткий білий балахон, щільно застебнутий до шиї на чорні ґудзики, біле мереживне жабо і біла шапочка, що приховувала волосся. Обличчя було покрите товстим шаром білого гриму, довгі, різко зламані брови додавали акторові сумного виразу. Публіка із захопленням зу стрічала «Арієтки П’єро» – вірші Вертинського, покладені на музику: «Маленький креольчик», «Ваші пальці пахнуть ладаном», «Ліловий негр» (три пісні, присвячені Вірі Холодній), «Сіроока», «Хвилиночка», «Я сьогодні сміюся над собою», «За кулісами», «Панахида кришталева», «Дим без вогню», «Безніженка», «Бал Господній», «Пес Дуглас», «Про шість дзеркал», «Jamais». Окрім театру Арцибушевої, артист виступав у кабаре «Богема», в театрі «Мозаїка» на Тверській, у театрі-кабаре «Жар-птиця», в театрі мініатюр на Петровських лініях.

25 жовтня 1917 року в Москві проходив бенефіс Олександра Вертинського. Цього ж дня відбулася Жовтнева революція. Вертинський не приховував своєї схильності до білого руху. Пам’яті трьохсот загиблих московських юнкерів він присвятив романс «Те, що я повинен сказати», після чого був викликаний на допит в ЧК. У кінці 1917 року артист разом зі своїми колегами акторами і співаками вирушив на га стролі по Півдню Росії. Він виступав в Одесі, Ростові, Єкатеринославі, на Кавказі і в Криму. Біла армія відступала, разом з нею відступав і Вертинський. Наприкінці 1920 року він опинився в Севастополі, звідки на кораблі «Великий князь Олександр Михайлович» переправився до Константинополя (Стамбул).

Після Туреччини були Румунія, Польща, Німеччина. Артист веде активну концертну діяльність, видає збірки своїх віршів. Проте туга за батьківщиною нагадує про себе все частіше і частіше. Вертинський подає декілька прохань про повернення в СРСР, але більшовицькі власті кожного разу відповідають відмовою. У 1925 році артист переїздить до Франції, яка, за його визнанням, стала для нього другою батьківщиною. Французький період – час розквіту творчості Вертинського, у Франції він створює свої, мабуть, найкращі пісенні твори: «Пані Ірена», «Вінок», «Балада про сиву пані», «Концерт Сара-сате», «Іспано-Сюїза», «Божевільний шарманщик» та інші.

Через рік гастролей у США в 1935 році Олександр Вертинський переїхав до Китаю, до Шанхая, де тоді проживала велика російська колонія. Тут артист одружився з Лідією Циргвава, яка була молодша за чоловіка на 34 роки. У них народилися дві дочки – Маріанна і Анастасія, які згодом стали відомими актрисами.

Вертинський багато виступав, але при цьому вперше за роки еміграції він зазнав матеріальних проблем. Ще гірше стало становище родини після окупації Китаю японськими військами в 1942 році. Вертинський знову добивається дозволу повернутися до СРСР, і цього разу, після листа В. Молотову, йому вдається це зробити.

До Москви Олександр Вертинський прибув у листопаді 1943 року. Він виступає на фронті, коли війна закінчується, багато гастролює по країні, даючи по 20 і більше концертів на місяць, знімається в кіно. Проте комусь із вищого партійного керівництва здається, що ліричні пісні Вертинського «відводять трудящих від завдань соціалістичного будівництва». Починається кампанія якщо не цькування, то ізоляції. Газети і журнали жодним словом не згадують про його тріумфальні концерти, по радіо не звучить жодної його пісні.

21 травня 1957 року в ленінградському Будинку ветеранів сцени відбувся черговий концерт Олександра Вертинського. Цього ж дня, в готелі «Асторія», він помер від гострої серцевої недостатності. Поховали великого артиста в Москві, на Новодівочому кладовищі.

Ойстрах Давид Федорович (Фішелевич)

(1908—1974)

Видатний скрипаль і диригент

«Мені було три з половиною роки, коли батько приніс у будинок іграшкову скрипочку, «граючи» на якій, я дуже охоче уявляв себе вуличним музикантом… Мені здавалося, що немає і не може бути більшого щастя, аніж ходити по дворах зі скрипкою». Так Давид Ойстрах, маститий музикант, якого в Європі називали Цар Давид, згадував про своє дитинство. У його роду не було музикантів (батько – одеський купець другої гільдії, мати займалася дітьми і господарством), але в тому, що Давид ним стане, сумнівів не було ні в кого.

Він народився в Одесі 17 (30) вересня 1908 року, з п’яти років почав вчитися грі на скрипці і альті, спочатку приватно, а потім в Одеській консерваторії, яка тоді іменувалася музично-драматичним інститутом. Першим і єдиним учителем Ойстраха був Петро Столярський – чудовий педагог, творець цілої скрипкової школи – справжньої фабрики музичних талантів.

Гастрольні мандри молодого скрипаля почалися, коли йому ледве виповнилося шістнадцять. Давид виступав з