Читати книгу - "Сон кельта"

трохи краще, він поїхав у табір Цоссен. Бійці Бригади одержали однострої, які він спроектував, й усі хизувалися в них зі значком Ірландії на дашках кашкетів. Табір здавався впорядкованим і діючим. Проте реальна бездіяльність і замкненість підривали мораль півсотні бійців Бригади, попри зусилля отця Кротті підняти їхній дух. Він організовував спортивні змагання, конкурси, лекції і дебати на різні теми. Роджерові здалося, що настала слушна хвилина, коли можна показати цим людям можливість прилучитися до активних дій.

Він зібрав їх у коло й змалював їм можливу стратегію, яка дозволить їм покинути Цоссен і поверне їм волю. Якщо нині для них неможливо битися в Ірландії, чому б їм не повоювати під іншим небом, де розгортається та сама битва, задля якої було створено Бригаду? Світова війна поширилася й на Близький Схід. Німеччина й Туреччина воювали, щоб вигнати британців із їхньої єгипетської колонії. Чому б їм не взяти участь у цій боротьбі проти колоніалізму, за визволення Єгипту? А що Бригада досі маленька, то їм треба буде приєднатися до іншого корпусу армії, але при цьому вони збережуть свою ірландську ідентичність.

Цю пропозицію Роджер обговорив із німецькими властями, і її було прийнято. Джон Дівой і Мак-Карриті дали свою згоду. Туреччина включить Бригаду до свого війська на умовах, які запропонував Роджер. Виникла тривала дискусія. У кінцевому підсумку, тридцять сім бійців Бригади погодилися воювати в Єгипті. Інші просили дати їм час обміркувати цю пропозицію. Але бійців Бригади тепер турбувало набагато нагальніше питання. Полонені, які утримувалися в таборі Лімбурґ, погрожували виказати їх британським властям, і тоді їхні родини в Ірландії не одержуватимуть пенсій за те, що їхні чоловіки воюють у британському війську. Якщо це станеться, то їхні батьки, дружини й діти помруть із голоду. Яким чином хоче Роджер розв’язати цю проблему?

Не випадало сумніватися, що британський уряд вдасться до таких репресій, а йому це навіть не спало на думку. Дивлячись на стривожені обличчя бійців Бригади, він зміг лише їх запевнити, що їхні родини не залишаться без захисту. Якщо вони перестануть одержувати пенсії від британського уряду, то патріотичні організації їм допоможуть. Того ж таки дня він написав листа у «Клан на Ґаел», попросивши утворити фонд допомоги родичам бійців Бригади, якщо вони стануть жертвами репресій. Проте Роджер не мав ілюзій: події розвивалися так, що гроші, які надходили у скрині «Добровольців», ІРБ та «Клану на Ґаел», були насамперед потрібні на закупівлю зброї, то був найперший пріоритет. Охоплений болісною тривогою, він казав собі, що з його вини півсотні вбогих ірландських родин голодуватимуть, а можливо, й помиратимуть від сухот наступної зими. Отець Кротті намагався заспокоїти його, але цього разу його аргументи здавалися Роджерові непереконливими. Нова причина стурбованості додалася до тих, які вже тероризували його, і його здоров’я знову різко погіршилося. Погіршився не тільки його фізичний стан, а занепав і його розум, як було з ним у Конго та в Амазонії. Він відчував, що втрачає психічну рівновагу. Його голова іноді здавалася йому вулканом, який щойно вибухнув. Чи не зсунеться він із глузду?

Він повернувся до Мюнхена й звідти далі надсилав листи до Сполучених Штатів та Ірландії з проханням матеріально допомогти родинам бійців Бригади. Оскільки його листи, щоб збити зі сліду британську розвідку, ішли через різні країни, де змінювали конверти та адреси, то відповіді доводилося чекати не раніше, як через місяць або два. Його тривога досягла апогею, коли нарешті з’явився Роберт Монтейт, щоб узяти на себе військове керівництво Бригадою. Цей офіцер привіз із собою не лише свій неподоланний оптимізм, свою порядність та свій авантюрний дух. Він привіз також формальну обіцянку, що родини бійців Бригади, якщо вони стануть об’єктом репресій, одержать негайну допомогу від ірландських революціонерів.

Капітан Монтейт, який, щойно прибувши до Німеччини, негайно приїхав до Мюнхена побачитися з Роджером, дуже засмутився, побачивши його таким хворим. Він захоплювався ним і ставився до нього з величезною повагою. Він сказав, що ніхто в ірландському русі за незалежність навіть не підозрював, що стан його здоров’я такий тяжкий. Кейсмент заборонив йому повідомляти нехай там кого про його здоров’я й повернувся разом із ним до Берліна. Він відрекомендував Монтейта в Канцелярії та в Адміралтействі. Молодий офіцер палав від нетерпіння розпочати роботу й виявив залізний оптимізм щодо майбутнього Бригади, який Роджер, у глибині своєї душі, уже втратив. Протягом тих півроку, які він залишався в Німеччині, Роберт Монтейт був, як і отець Кротті, справжнім благословенням для Роджера. Обидва не давали йому провалитися у стан повної безнадії, що іноді штовхав його до божевілля. Чернець і офіцер були дуже різними, й Роджер не раз казав собі, що вони втілюють два прототипи ірландців: святого і воїна. Дивлячись на них, він пригадав кілька своїх розмов із Патриком Пірсом, коли той змішував олтар зі зброєю й запевняв, що від злиття цих двох традицій, мучеників та містиків і героїв та воїнів, утворюється духовна й фізична сила, яка порве ланцюги, що обплутали Ейре.

Вони були різними, але обох поєднували духовна чистота, великодушність і відданість ідеалу, а тому часто, бачачи, як отець Кротті та капітан Монтейт не марнують часу на зміну настрою та моральний занепад духу, як він, Роджер відчував сором за свої сумніви та вагання. Обидва вони обрали для себе шлях і йшли по ньому, не відхиляючись від курсу, не знаючи страху перед перешкодами, переконані в тому, що в кінці дороги їх чекає тріумф: тріумф Бога над злом і тріумф Ірландії над її поневолювачами. «Учися в них, Роджере, будь, як вони», — повторював він собі як молитву.

Роберт Монтейт був чоловіком, дуже близьким до Тома Кларка, до якого він ставився з релігійним поклонінням. Він говорив про його тютюновий кіоск — головний пункт його підпільного переховування — на розі вулиць Ґрейт Бритенстрит і Секвіль-стрит як про «святе місце». Капітан стверджував, що саме цей старий лис, який пережив чимало англійських в’язниць, керував зі свого затінку всією революційною стратегією. То хіба він не гідний захвату? Зі свого невеличкого кіоску у глухій вуличці центру Дубліна цей ветеран, низенький на зріст, худорлявий, невибагливий до їжі, замучений хворобами й похилим віком, чоловік, який віддав своє життя боротьбі за Ірландію, відсидівши за неї п’ятнадцять років у в’язниці, зумів утворити підпільну військову й політичну організацію ІРБ, яка існувала й діяла в усіх куточках Ірландії, не потрапивши до рук британської поліції. Роджер запитав у нього, чи організація справді така могутня, як він розповідає.