Читати книгу - "Лазарит"

й нині своїм коштом утримував табір хрестоносців.

Річард стежив за обговоренням, ледь стуливши повіки. Ґвідо де Лузіньян, Генріх Шампанський, Боемунд Антіохійський і Жак д’Авен готові були йти за Плантагенетом. Однак Леопольд Австрійський, Конрад Монферратський, Гуго Бургундський і Баліан де Ібелін уважали більшою честю, якщо військо очолить Філіп Капетінг, васалом якого є король Англії. Зрештою думки остаточно розділилися. Магістри орденів участі в суперечці не брали, заявивши: головна мета походу – відвоювати Гроб Господній, і вони згодні прийняти будь-якого головнокомандувача, обраного високою радою.

Філіп обачно мовчав, уряди-годи позираючи на Річарда. Плантагенет добре його знав: головне для Капетінга не повести військо, а мати особистий зиск. Він знає, що англійський Лев мріє очолити хрестоносців, і зараз його цілком улаштовує те, що Річард утримує всю армію, а заодно й самого Філіпа з його прибічниками. Але те, що французький монарх прагне розв’язувати всі свої проблеми його руками, дедалі дужче дратувало Річарда.

– Високородні сеньйори! – він здійняв руку, зупиняючи суперечки. – Щоб протистояти такому полководцеві, як Саладін, армія має бути в цілковитій бойовій готовності. Султан не подарує нам щонайменших прорахунків у підготовці до битви. Як я знаю, облога Акри затягнулася саме через те, що, коли ми кидаємося штурмувати місто, він негайно атакує табір, і поки ми відбиваємося від його курдів та мамлюків, оточені встигають залатати проломи в мурі й починають обстрілювати нас із тилу. Інакше кажучи, ми весь час воюємо на два фронти. Я пропоную таке: нам слід обрати двох головнокомандувачів. Один із них відбиватиме набіги султанових емірів, а другий докладе всіх зусиль, аби нарешті взяти місто.

Цю думку всі сприйняли охоче, і Річард запропонував Філіпові Французькому самому обрати, куди скерувати свої сили. Як він і сподівався, Капетінг, іще раз поглянувши на мапу, зголосився й надалі штурмувати Прокляту вежу й міські мури.

Нарешті настав час останнього і найважливішого питання, адже воно було саме тим яблуком розбрату, через яке хрестоносці могли остаточно втратити єдність. Хто стане королем Єрусалимським після відвоювання земель королівства?

Річард уже так утомився, що лише мовчки спостерігав за суперечкою вельмож. Вони ошаліло сипали доказами й погрозами, готові кинутися в бійку, а Ґвідо де Лузіньян і Конрад Монферратський таки зчепилися, гамселячи один одного, тому довелося викликати охорону, щоб розборонити войовничих претендентів на престол. Єпископ Бове, папський легат Умбальдо та єпископ Солсбері примусили розбишак примиритися та вибачитися один перед одним, що ті, врешті-решт, і зробили.

За інших обставин цей гармидер розважив би Річарда, але зараз він напівлежав у кріслі, тьмяним поглядом стежачи за колотнечею. До короля підійшов Робер де Сабле у своїй новій білосніжній мантії з червоним хрестом і в такій же червоній шапочці з плоским верхом, яка засвідчувала його високе становище магістра ордену.

– Річарде, що з вами? – стиха тривожно запитав він. – Я вас не впізнаю. Ви є не властиво для себе спокійним… чи знесиленим? Що коїться?

– Я й сам себе не впізнаю, – пересохлими вустами мовив Річард.

Язик у нього набряк та ледве поміщався в роті, і він знову попросив подати води. Сабле простягнув йому свій кубок із вином. Солодке та густе, воно не могло вгамувати спраги, але додало англійському королю сили. Трохи оговтавшись, Річард підвівся, щоб оголосити те, що встиг сказати йому перед смертю патріарх Іраклій.

– Високородні сеньйори! – він знову підняв руку. – Маю ще одну пропозицію, яку раджу вам обміркувати.

– Знову ви, ваша величносте, збираєтеся нав’язати нам свою волю! – вигукнув Леопольд Австрійський, але відразу ж замовк, коли Плантагенет обернувся до нього: залите потом обличчя короля палало, сірі очі грізно блищали.

– Панове, я закликаю вас визнати права короля Ґвідо, істинного помазаника Божого на трон Єрусалиму до кінця його днів. Але спадкоємцем Ґвідо де Лузіньяна я пропоную визнати героя облоги Тира маркіза Конрада Монферратського, чоловіка Ізабелли Єрусалимської!

У шатрі запала тиша. Це був компроміс, що влаштував би багатьох. Ґвідо зберігає корону, але Єрусалимський трон згодом переходить до Конрада.

Ґвідо мовчав. Нарешті він скинув шолом і прибрав із чола вологе волосся.

– Я згоден, – промовив він.

Конрад – похмурий, скуйовджений, з потемнілим зі злості лицем – сплюнув на коштовний персидський килим кров із розбитої губи.

– Я обіцяв Ізабеллі відродити королівство її пращурів, – понуро мовив він. – А з якого дива мені відроджувати його для Ґвідо? А якщо я раптом, боронь Боже, помру раніше за нього? А якщо помре моя дружина, яка зараз носить у череві своєму мого спадкоємця? Хіба рідко вмирають під час пологів?

Але тут не витримав навіть Філіп.

– Занадто багато «якщо», люб’язний маркізе! Ви наче схоласт, який гадає, скільки янголів може розташуватися на кінчику голки. Вам пропонують спадок вашої дружини, а ви намагаєтеся посіяти розбрат. Коли на те буде воля Божа, якогось дня ваше чоло увінчає корона Єрусалимського королівства!

– Амінь, – набурмосено відповів маркіз, усвідомивши, що іншої ради на це немає.

Філіп підвівся і, усміхаючись, наблизився до Плантагенета.

– Це ж треба – яке тонке рішення ви, Річарде, вимудрували! Мабуть, хтось вам його підказав?

«Той, від кого я підхопив цю кляту болячку», – хотів було відповісти Річард, але не мав сили навіть глибоко вдихнути. Ухопившись за прикрашений самоцвітами комір туніки, він рвонув його, і рубінові застібки посипалися на килим. Король Англії похитнувся в кріслі й почав падати лицем уперед.

Філіп устиг підхопити могутнє розпашіле тіло.

– Та допоможіть же мені, урешті-решт! – гукнув він присутнім, що багато з них перелякано задкували. – Чого витріщилися? Я його не втримаю – він величезний, і від нього пашить жаром, немов від печі…

– Облиште його, добродію! – вигукнув хтось. – Це арнольдія, ви можете заразитися!

Розділ 16

Мартін поглянув на тонкий серпик місяця, до якого пливла довга хвиляста хмара. Було досить світло, аби розгледіти дерев’яну балку, що стриміла з напівзруйнованої хрестоносцями вежі, але й доволі темно, щоб хтось міг помітити, як він залізатиме на мур.

– Може, все-таки ще раз спробуєш проникнути в місто плавом? – пошепки запитав Ейрік, передаючи приятелеві клунок з усім необхідним, щоб лізти по стіні: мотузки з гострими гаками, декілька тонких, але міцних кинджалів, зручні пальчатки з м’якої шкіри.

– Із цього, однак, нічого не вийде, – відповів Мартін, закидаючи за спину торбину зі спорядженням. – Я ж уже двічі пробував. Прибережна частина міста оточена муром і приплив там вищий, ніж будь-де, і якщо навіть мені й удалося потрапити просто в гавань, непомітно вибратися на берег я не зможу. І не лише через вартових, які там весь час вештаються. В Акрі вже