Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

ухвал і, насамперед, «Закону про форму влади на Україні». Однак вже через кілька днів керівництво УПСР відмовилося його визнавати, заявивши про те, що стає на ґрунт соціалістичної революції і приймає радянську форму влади в Україні.

Таким чином, кінець січня наочно продемонстрував глибокий вододіл у таборі українських соціалістів. Інтернаціональна за своїм змістом соціалістична ідея, що стала домінантою революційних подій на терені колишньої Російської імперії, ввійшла у гостру суперечність з ідеєю вільної, незалежної України.

Тимчасом становище УНР дедалі ускладнювалось, і 2 лютого 1919 p., перед неминучим захопленням Києва радянськими військами, Директорія перебазувалася до Вінниці. Вона стрімко втрачала рештки свого первісного впливу. Невдача з реалізацією проросійської орієнтації неминуче висувала на авансцену української історії тих, хто розраховував на допомогу Антанти, від імені якої взялись вести переговори представники французького командування в Одесі. Умови французької сторони, за словами І. Мазепи, «здивували навіть найбільших прихильників згоди з Антантою». Йшлося про таку форму протекторату Франції, яка повністю виключала державну незалежність України. І хоча ці умови викликали в уряді загальне обурення, переговори вирішено було продовжити.

Чи не єдиним їх конкретним результатом стало залишення B. Винниченком поста голови Директорії (начебто для поїздки на соціалістичну конференцію до Берна, хоч І. Мазепі той зізнався, що то лише привід для еміграції до Франції), відставка з посади голови уряду В. Чехівського, вихід з УСДРП

C. Петлюри та відкликання всіх українських соціал-демократів з Ради Народних Міністрів. Останню було доручено сформувати С. Остапенку, який лише напередодні залишив УПСР До уряду ввійшли праві елементи. Згодом І. Мазепа, беручи на себе частку відповідальності, кваліфікував як серйозну помилку ухвалу соціалістів поступитися владою на користь правих українських партій. Адже ті політичні діячі, які прийшли до керівництва Директорією у лютому 1919 р., не мали ніякої опори у власному народі.

Практично відразу стала очевидною необхідність заміни уряду С. Остапенка. Українські есери пропонували піти й далі: розпустити дискредитовану Директорію. Питання про її реорганізацію і новий уряд розглядалося на кількох міжпартійних нарадах. І. Мазепа разом з прибічниками з ЦК УСДРП відстоював думку, що остаточної катастрофи не уникнути без налагодження контактів з лівими українськими угрупованнями по той бік фронту. Замість того щоб жити ілюзіями про допомогу Антанти, треба вжити заходів для мобілізації власних сил. Лише соціалістичний уряд, вважав І. Мазепа, може активізувати українські маси у боротьбі за національну державність. Але його опоненти з уряду С. Остапенка стояли на своєму, наполягаючи на продовженні переговорів із Францією, хоч кораблі Антанти вже залишили Одеський порт. До останньої можливості позиції правого уряду відстоював і С Петлюра. Однак справа виглядала вже настільки безнадійною, що 9 квітня в Рівному було створено соціалістичний уряд УНР на чолі з Б. Мартосом. І. Мазепа одержав у ньому посаду міністра внутрішніх справ. Крім соціал-демократів, до уряду увійшли есери-центристи і представники соціал-демократів та радикалів Західної України. У зверненнях до народу новий уряд наголошував на тому, що орієнтуватиметься на власні сили, не укладатиме ніяких договорів з іншими державами. Однак саме на цей час припали найкрупніші прояви «отаманщини» – спроби заколотників Оскілка, а потім Болбочана зброєю усунути від влади соціалістичний провід, повернути його до рук правих партій. Не залишався осторонь і Є. Петрушевич – претендент на голову Директорії після зміщення С. Петлюри. Українська Національна Рада Західної області УНР проголосила голову Ради Є. Петрушевича диктатором. У Кам'янці-Подільському в липні 1919 р. зійшлося два українських уряди і дві армії, які ніяк не могли виробити спільної політичної лінії. Є. Петрушевич і його радники, орієнтуючись на Антанту, сподівалися на «справедливе» вирішення долі Галичини якимось міжнародним трибуналом і не бажали зв'язувати її долю з Наддніпрянською Україною. Суперечки знижували боєздатність УНР, що зазнавала військового тиску на всіх фронтах – найбільше з боку радянських військ та Польщі.

Скориставшись з тимчасово сприятливої обстановки на Волинській ділянці фронту (Радянська Росія шукала шляхів допомоги через Румунію Радянській владі в Угорщині), Українська армія здійснила наступ на Київ. Він розвивався успішно, і 30 серпня Галицькі січові стрільці, що становили основу керованого С. Петлюрою війська, увійшли до міста. Проте буквально за кілька годин ганебно капітулювали перед денікінцями, відвівши свої частини з Києва. Для українців то був страшний удар. Особливо тяжко пережив І. Мазепа те, що саме напередодні того дня, як війська УНР увійшли до Києва він став прем'єром уряду. За цих умов слід було негайно оголошувати війну Денікіну. Денікінці терором і відновленням поміщицької влади викликали загальне обурення, і, в разі рішучих дій проти них, армія УНР могла розраховувати на підтримку населення. Але представники галицького уряду виступили за порозуміння з А. Денікіним. Почались затяжні та безплідні дискусії. Лише коли стала абсолютно ясною безкомпромісна позиція Денікіна, який і чути не бажав не лише про самостійну Україну, а й про Україну взагалі, і перехоплено його наказ про наступ проти армії УНР, було вирішено почати воєнні дії проти Добровольчої армії.

24 вересня 1919 р. Директорією і урядом УНР, а також Є. Петрушевичем було підписано декларацію із закликом до створення об'єднаного фронту боротьби за незалежну Україну. Заявляючи про свою готовність «до кінця боротися за нашу державну незалежність, свободу і народні соціально-демократичні реформи», автори декларації закликали громадян непохитно боротися за здобутки Української революції.

Хоч і дещо запізніла, декларація все ж прояснила наміри керівництва українського руху, породила надії на співпрацю з галицьким урядом. Але контролювати ситуацію не вдалося. Почалися осінні холодні дощі, в армії лютував тиф, налагодити скільки-небудь регулярне постачання її боєприпасами, ліками, продовольством уряд був уже неспроможний. Йшов гарячковий пошук виходу з ситуації.

І. Мазепа був безпосередньо причетним до ініціатив, спрямованих на досягнення угод з більшовиками (місії Ф. Платтена, зусилля есерів, особливо боротьбистів, делегації представників Української Галицької армії до радянського командування). Однак умовою примирення голова уряду УНР вважав самостійність України, невтручання у її внутрішні справи. Він вважав також неможливим налагодження стосунків з Польщею за рахунок поступок західноукраїнськими землями і без участі в цьому процесі представників галицьких політичних кіл.

Проте командування УГА воліло краще укласти сепаратну угоду з А. Денікіним, фактично капітулювати перед ним. Перейшовши «у повне розпорядження» денікінського командування, Галицька армія повернула зброю проти наддніпрянських військових частин. Вони стали поспіхом відступати у напрямі Проскурова і Старокостянтинова.

Коли рештки армії УНР, залишившись без керівництва (Голова Директорії та Головний отаман С. Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави), вирішили продовжувати боротьбу і через території, зайняті денікінцями, пробиватися з боями на південь, прем'єр УНР волів бути разом з армією і